Read this article out loud
Start the microphone and read at your own pace. Words light up as you go, and nothing stops you when one comes out wrong.
Your audio never reaches MovaReader: your browser is what recognises it. Privacy Policy
Sign in to keep this session in your reading history.
I. Бабусина онука
Люди дивуються, що я весела, і думають, що я горя не знала. А я просто така вродилася: коли мене били, я плакала, а потім трохи подумаю і знову сміюся. Якби я за кожною бідою плакала, то давно б уже виплакала очі. Батька й матері я не пам’ятаю, бо росла сиротою серед чужих людей. Важкої роботи мені не давали, але про мене часто забували: чи я не голодна, чи мені не холодно.
Коли мені було десять років, мене взяли до панського двору. Стара пані була тиха й спокійна, бо вже ледве ходила, а говорила так, що відразу й не зрозумієш. Цілий день вона сиділа на ґанку, а вночі охала та стогнала. Жили ми в неї спокійно, тільки з двору нас не пускали навіть до церкви.
— Ще встигнете Богу молитися, — казала пані. — Вам до смерті ще далеко.
Цілими днями