Read this article out loud
Start the microphone and read at your own pace. Words light up as you go, and nothing stops you when one comes out wrong.
Your audio never reaches MovaReader: your browser is what recognises it. Privacy Policy
Sign in to keep this session in your reading history.
СИНІЙ ЛИСТОПАД
I
З моря джигітували солоні вітри. Мчались степом і зникали в Закаспії.
… Північний Кавказ.
Над станицею мовчали недосяжні голубі верхів'я. Дрижали зорі й сполохано перебігали до небокраю, до гірського масиву.
Іще проходив невідомий синій листопад. Плентався по садках, по городах, заходив під стріхи й відходив за вітрами, такий же невідомий, невідгаданий і мовчазний.
Ще огнище не погасло — догорало, і обличчя Вадимові ходило в перельотах тіней.
Будинок вилюднявся, розходились: двоє-троє залишилось.
В стіну глухо входили цвяхи.
Прибивали, мабуть, гірлянди.
Скоро підуть і ці.
Пізно.
Ніч.
Коли Зиммель пішов, оддзвенів шпорами, Марія лукаво спитала.
— А все-таки й тобі журно?
Вадим сказав:
— Звичайно, журно. Але… ти мене розумієш…
Вадим сухо й гостро дивився на вугіль.
Зрідка налітав вітер, тоді з-під папахи виривалось волосся й падало йому на тьмяний лоб.
Марія здавила руками голову й глухо говорила.
— Так, Вадиме, тоска.