Read this article out loud
Start the microphone and read at your own pace. Words light up as you go, and nothing stops you when one comes out wrong.
Your audio never reaches MovaReader: your browser is what recognises it. Privacy Policy
Sign in to keep this session in your reading history.
I. Голова Чацького
Була тиха золота осінь. Одного теплого вечора я вийшов з Житомира на берег річки Тетерів, де стояли човни. Біля човнів старий дідусь лагодив весла.
— Добрий вечір, діду, — сказав я.
— Добрий вечір, — відповів дідусь і глянув на мене гарними сірими очима. — Хочете покататися на човні? Вечір сьогодні дуже гарний.
Я з радістю погодився. Дід сів за весла, і ми тихо попливли по річці.
Береги були жовті від осіннього листя, і ми довго мовчали. Скоро з обох боків виросли високі сірі скелі, а на їхніх вершинах ще горіло червоне світло сонця.
Я шукав очима одну скелю, яку люди називали «Голова Чацького». Нарешті я побачив її. Верх скелі був схожий на велику людську голову: я бачив темні очі, ніс, як дзьоб орла, і довгі вуса. Зверху ріс темний мох, наче густий чуб.
— Діду, це, мабуть, і є голова Чацького? — спитав я.