Read this article out loud
Start the microphone and read at your own pace. Words light up as you go, and nothing stops you when one comes out wrong.
Your audio never reaches MovaReader: your browser is what recognises it. Privacy Policy
Sign in to keep this session in your reading history.
МАРУСЯ.
(ПРИСЬВЯЧУЄ СЯ АННЇ ГРИГОРЇВНІЙ КВІТЦЇ.)
[I.]
Часто менї приходить на думку: чого б то чоловікові так дуже пристращатись на сїм сьвітї до чого небудь, не то щоб до якої вещи, а то хоч-би і до наймилїйших людей: жінки, дїточок, щирих приятелей і других? Перше усього подумаймо: Чи ми-ж на сїм сьвітї вічні? І що́ є у нас, хоч скотинка, хоч хлїбець на току, худобинка у скриньцї, так сьому так усе без порчі й бути? — Нї, нема тут нїчого вічнього. Та й ми самі що́? Сьогодня жив, завтра — що́ Бог дасть! Адже-ж живучи промеж людей, тільки і чуєш: там дзвонють по душі, там голосють по покійнику, там справляють старцям обід… Що в Бога день тобі говорють: ось той недуж, той вмира, а той вмер… Ти і не оглядиш ся і не счуєш ся, як і зоставсь сам собі на сьвітї: