Філософія екзистенціалізму в українській поезії ХХ століття
Read this article out loud
Start the microphone and read at your own pace. Words light up as you go, and nothing stops you when one comes out wrong.
Your audio never reaches MovaReader: your browser is what recognises it. Privacy Policy
Sign in to keep this session in your reading history.
Українська поезія ХХ століття розвивалася в надзвичайно суперечливих умовах — між національним відродженням і тоталітарним придушенням, між пошуком автентичного «я» і колективним тиском ідеологічних систем. Саме в цьому розломі народилися художні тексти, що за своєю екзистенційною глибиною не поступаються кращим зразкам європейської філософської лірики.
Поняття екзистенціалізму — як філософської традиції, що ставить у центр унікальне людське існування, свободу вибору, відповідальність і тривогу перед небуттям — проникало в українську поетичну свідомість не через прямий вплив Сартра чи Камю, а через власний досвід кризи. Голодомор, масові репресії, Друга світова війна, постійне відчуття екзистенційної загрози — ці реалії формували питомо українське відчуття межової ситуації задовго до того, як це поняття утвердилося в академічному дискурсі.
Василь Стус є, мабуть, найбільш показовим прикладом поета, чия творчість цілковито просякнута екзистенційною проблематикою. Його лірика — це безперервний діалог між особистістю і смертю, між волею духу і неволею тіла. У збірці «Палімпсести», написаній у таборах Пермської зони, Стус виробляє унікальний метафізичний дискурс:
