Мовна політика й українська ідентичність: від Валуєвського циркуляру до сьогодення
Read this article out loud
Start the microphone and read at your own pace. Words light up as you go, and nothing stops you when one comes out wrong.
Your audio never reaches MovaReader: your browser is what recognises it. Privacy Policy
Sign in to keep this session in your reading history.
Мовна політика впливає не лише на правила діловодства. Вона визначає, якою мовою можна видавати книжки, навчатися, працювати в установах і бути видимим у публічному просторі. В історії України такі рішення не раз звужували або розширювали можливості для української мови.
Валуєвський циркуляр 1863 року обмежив друк значної частини українських видань, зокрема релігійних і навчальних книжок. У ньому містилася формула, що окремої «малоросійської мови» не було, немає і бути не може. Для історика важливо не повторювати цю формулу як лінгвістичний висновок: це була позиція імперської адміністрації.
Емський указ 1876 року, підписаний російським імператором Олександром II в Емсі, розширив обмеження. Він забороняв друк більшості українських оригінальних творів і перекладів, ввезення українських книжок, публічні читання та театральні вистави українською мовою, а також друк українських текстів для музики. Указ не припинив уживання української мови, але істотно ускладнив її присутність у видавничій і культурній сферах.
У 1920-х роках радянська політика українізації підтримала українську мову в державних установах, освіті й видавничій справі.
