Антропологія пам'яті: місця скорботи і культура національного примирення в Україні
Read this article out loud
Start the microphone and read at your own pace. Words light up as you go, and nothing stops you when one comes out wrong.
Your audio never reaches MovaReader: your browser is what recognises it. Privacy Policy
Sign in to keep this session in your reading history.
Пам'ять — не просто психологічна здатність зберігати і відтворювати минулий досвід. У культурному і антропологічному вимірі пам'ять є ключовим механізмом конструювання ідентичності — як індивідуальної, так і колективної. Для України, що пережила безпрецедентний обсяг травматичних подій протягом ХХ і початку ХХІ століть, питання про культуру пам'яті і місця скорботи є не академічною абстракцією, а живою соціальною і політичною реальністю.
Поняття «місць пам'яті» (lieux de mémoire) запровадив французький історик П'єр Нора для опису матеріальних і символічних просторів, де колективна пам'ять кристалізується і стає доступною для суспільного переживання. В українському контексті такими місцями є насамперед Бабин Яр у Києві — урочище, де під час Другої світової війни нацисти знищили понад сто тисяч людей, переважно євреїв, а також ромів, військовополонених і цивільних.
Проблема Бабиного Яру є надзвичайно показовою для розуміння складності культури пам'яті. Протягом радянського часу трагедія Яру замовчувалася або інтерпретувалася переважно у контексті «жертв фашизму» без вказування на етнічний склад загиблих.
