Концептуалізм і перформативні практики в українському contemporary art
Read this article out loud
Start the microphone and read at your own pace. Words light up as you go, and nothing stops you when one comes out wrong.
Your audio never reaches MovaReader: your browser is what recognises it. Privacy Policy
Sign in to keep this session in your reading history.
Концептуальне мистецтво, яке зародилося на Заході в 1960-х роках як радикальний злам традиційних уявлень про художній об'єкт, знайшло в Україні особливо родючий ґрунт. Тут воно розвивалося паралельно з офіційним радянським мистецтвом — як підпільна, нонконформістська практика, що ставила під сумнів не лише естетичні, але й ідеологічні конвенції.
Концептуалізм у широкому сенсі виходить із тези Джозефа Кошута: «Мистецтво — це визначення мистецтва». Це означає, що художнє значення твору полягає не в його матеріальному втіленні, а в концепції, ідеї, що стоїть за ним. Художній об'єкт може бути зведений до тексту, документації, інструкції або взагалі може залишатися невидимим.
Український концептуалізм розвивався в специфічному культурному середовищі, де наявність прихованих смислів і «езопової мови» була не стратегією, а умовою виживання. Художники Харківської школи фотографії — Євген Павлов, Борис Михайлов, Сергій Братков — розробляли власну мову документального концептуалізму, де повсякденне і маргінальне ставали матеріалом для гострої соціальної критики.
Борис Михайлов є, мабуть, найбільш відомим у міжнародному контексті представником цього напрямку.
