Транскультурність та гібридна ідентичність у сучасній українській діаспорній літературі
Read this article out loud
Start the microphone and read at your own pace. Words light up as you go, and nothing stops you when one comes out wrong.
Your audio never reaches MovaReader: your browser is what recognises it. Privacy Policy
Sign in to keep this session in your reading history.
Поняття "діаспора" в застосуванні до українців охоплює надзвичайно різнорідні феномени. "Стара діаспора" — емігранти і їхні нащадки, що осіли в Канаді, США, Аргентині, Австралії ще в кінці XIX — першій половині XX сторіччя — і "нова діаспора" — мільйони людей, що виїхали у 1990-2000-х роках у пошуках кращих економічних умов або рятуючись від збройної агресії — мають принципово різний досвід і породжують принципово різну культурну продукцію. Об'єднуючи ці явища під однією категорією, ми ризикуємо упустити важливі відмінності; але між ними є і спільне: досвід переміщення, приналежності до кількох культурних просторів одночасно і пов'язана з цим особлива рефлексія ідентичності.
Транскультурність як теоретичне поняття, розроблене Вольфгангом Вельшем та іншими дослідниками, пропонує альтернативу як асиміляціоністській моделі (де мігрант "розчиняється" в культурі приймаючої країни), так і мультикультурній моделі (де різні культури співіснують, але залишаються принципово відмінними і ізольованими). Транскультурна модель наголошує на перетинах, взаємопроникненнях і гібридизаціях, що відбуваються в реальному культурному досвіді.
