Мовна політика і культурна ідентичність у добу постколоніалізму: український вимір
Read this article out loud
Start the microphone and read at your own pace. Words light up as you go, and nothing stops you when one comes out wrong.
Your audio never reaches MovaReader: your browser is what recognises it. Privacy Policy
Sign in to keep this session in your reading history.
Мова — це не просто інструмент комунікації. Вона є способом організації реальності, носієм колективної пам'яті, засобом конструювання ідентичності. У постколоніальному дискурсі питання мовної політики набуває особливої гостроти: вибір мови — це завжди вибір між конкуруючими версіями реальності, між різними уявленнями про себе і своє місце у світі.
Для України мовне питання має виразно постколоніальний вимір. Протягом кількох століть — від Емського указу 1876 року до радянської політики русифікації — українська мова систематично витіснялася з публічного простору, освіти, науки і культури. Ця ситуація породила специфічний соціолінгвістичний феномен: «суржик» — мішану мову, що поєднує елементи української і російської, — і глибокий психологічний комплекс щодо «правильності» і «статусності» власної мови.
Постколоніальна теорія, розроблена Францем Фаноном, Хомі Бгабгою і Гаятрі Співак, пропонує концептуальні інструменти для аналізу цього феномену. Поняття «мімікрії» — коли колонізований суб'єкт засвоює мову і культуру колонізатора, але ніколи не стає «достатньо схожим» — є продуктивним для розуміння амбівалентного ставлення частини українців до власної мови:
