Теологія та сакральне в українській іконографії: метафізика образу
Read this article out loud
Start the microphone and read at your own pace. Words light up as you go, and nothing stops you when one comes out wrong.
Your audio never reaches MovaReader: your browser is what recognises it. Privacy Policy
Sign in to keep this session in your reading history.
Теологія та сакральне в українській іконографії: метафізика образу
Ікона в православній традиції ніколи не була лише витвором мистецтва — вона завжди вважалася сакральним обʼєктом, місцем присутності Бога у матеріальному світі. Ця засаднича відмінність між іконою і картиною, між богословʼям образу і мистецьким зображенням, пронизує всю тисячолітню традицію українського іконопису і визначає особливий статус іконографічної спадщини в культурному просторі України.
Поняття «образ» у православному богословʼї несе складне семантичне навантаження. Грецьке «eikōn» означає не лише зображення, а й уподібнення, відображення, присутність. Ікона — це «теологія у фарбах», як стверджував преподобний Іван Дамаскін, захисник іконошанування у часи іконоборства. Цей богословський підхід визначає специфіку сприйняття ікони: вірянин молиться не «до образу», а «через образ» — до першообразу, тобто до самого Христа, Богородиці чи святих.
Українська іконографічна традиція виростає з візантійського кореня, проте розвивається з характерними регіональними особливостями. Перші ікони на території Русі зʼявилися разом із прийняттям хрещення 988 року, коли до Києва прибули грецькі майстри.
