Дискурс тіла в українській літературі ХХ–ХХІ ст.: від табуювання до тілесної суб'єктивності
Read this article out loud
Start the microphone and read at your own pace. Words light up as you go, and nothing stops you when one comes out wrong.
Your audio never reaches MovaReader: your browser is what recognises it. Privacy Policy
Sign in to keep this session in your reading history.
Дискурс тіла в українській літературі ХХ–ХХІ ст.: від табуювання до тілесної суб'єктивності
Тіло — одна з найстаріших і водночас найбільш замовчуваних тем в українській літературній традиції. Якщо в античній культурі тіло було предметом філософського захоплення, а в добу Ренесансу — об'єктом художнього осмислення, то в українській словесності тілесність довгий час залишалась у зоні табу або строго регламентованої репрезентації. Це замовчування не випадкове: воно є продуктом кількох взаємопов'язаних ідеологічних систем — православного аскетизму, народницької естетики та радянського пуританізму.
Народницька традиція XIX століття, що мала колосальний вплив на формування літературного канону, розглядала народ як колективний суб'єкт — страдницький, але морально бездоганний. Тіло в цій системі координат могло з'являтись лише як жертовне тіло — тіло, що страждає під гнітом, тіло, що гине в боротьбі. Сексуальність, тілесна насолода, хвороба як тілесний досвід — усе це залишалося за кадром або виражалося через алегорію і натяк. Шевченківська «покритка» уособлює жертовне жіноче тіло, але тілесна конкретика уникнута максимально.
