Феноменологія пам'яті в новітній українській прозі: Забужко, Андрухович, Жадан
Read this article out loud
Start the microphone and read at your own pace. Words light up as you go, and nothing stops you when one comes out wrong.
Your audio never reaches MovaReader: your browser is what recognises it. Privacy Policy
Sign in to keep this session in your reading history.
Феноменологія пам'яті в новітній українській прозі: Забужко, Андрухович, Жадан
Пам'ять — не склад минулого. Це активна, конститутивна сила, що формує наше сприйняття теперішнього і проекцію майбутнього. Феноменологія пам'яті, закладена у працях Гуссерля і Гайдеґера, розгорнута Полем Рікером у монументальному «Пам'ять, історія, забуття» (2000), розглядає пам'ять як герменевтичний акт: пригадуючи, ми не відтворюємо факт, а інтерпретуємо його через горизонт теперішнього.
Ця теоретична рамка надзвичайно продуктивна для аналізу новітньої української прози — літератури, що виникла в умовах подвійного тиску: необхідності осягнути травматичне радянське минуле і водночас сформулювати відповіді на виклики теперішнього. Три постаті — Оксана Забужко, Юрій Андрухович і Сергій Жадан — репрезентують різні стратегії роботи з пам'яттю, що визначають також відмінні художні стилі і читацькі аудиторії.
Оксана Забужко будує свою прозу на тому, що можна назвати «культурною археологією пам'яті»: вона прагне розкопати шари замовчування, ідеологічного нашарування, рухаючись до первинної травми. У романі «Музей покинутих секретів» (2009) — найбільш масштабному з її творів — пам'ять функціонує через три часові пласти:
