Lee este artículo en voz alta
Enciende el micrófono y lee a tu ritmo. Las palabras se iluminan sobre la marcha y nadie te detiene por un error.
Tu audio nunca llega a MovaReader: lo reconoce tu navegador. Política de Privacidad
Inicia sesión para guardar esta sesión en tu historial de lectura.
I. Бабусина онука
Люди дивуються, що я весела, і думають, що я горя не знала. А я просто така вродилася: коли мене били, я плакала, а потім трохи подумаю і знову сміюся. Якби я за кожною бідою плакала, то давно б уже виплакала очі. Батька й матері я не пам’ятаю, бо росла сиротою серед чужих людей. Важкої роботи мені не давали, але про мене часто забували: чи я не голодна, чи мені не холодно.
Коли мені було десять років, мене взяли до панського двору. Стара пані була тиха й спокійна, бо вже ледве ходила, а говорила так, що відразу й не зрозумієш. Цілий день вона сиділа на ґанку, а вночі охала та стогнала. Жили ми в неї спокійно, тільки з двору нас не пускали навіть до церкви.
— Ще встигнете Богу молитися, — казала пані. — Вам до смерті ще далеко.
Цілими днями