Lee este artículo en voz alta
Enciende el micrófono y lee a tu ritmo. Las palabras se iluminan sobre la marcha y nadie te detiene por un error.
Tu audio nunca llega a MovaReader: lo reconoce tu navegador. Política de Privacidad
Inicia sesión para guardar esta sesión en tu historial de lectura.
I. Голова Чацького
Була тиха золота осінь. Одного теплого вечора я вийшов з Житомира на берег річки Тетерів, де стояли човни. Біля човнів старий дідусь лагодив весла.
— Добрий вечір, діду, — сказав я.
— Добрий вечір, — відповів дідусь і глянув на мене гарними сірими очима. — Хочете покататися на човні? Вечір сьогодні дуже гарний.
Я з радістю погодився. Дід сів за весла, і ми тихо попливли по річці.
Береги були жовті від осіннього листя, і ми довго мовчали. Скоро з обох боків виросли високі сірі скелі, а на їхніх вершинах ще горіло червоне світло сонця.
Я шукав очима одну скелю, яку люди називали «Голова Чацького». Нарешті я побачив її. Верх скелі був схожий на велику людську голову: я бачив темні очі, ніс, як дзьоб орла, і довгі вуса. Зверху ріс темний мох, наче густий чуб.
— Діду, це, мабуть, і є голова Чацького? — спитав я.