Постколоніальний дискурс в українській літературі: деконструкція радянського наративу
Lee este artículo en voz alta
Enciende el micrófono y lee a tu ritmo. Las palabras se iluminan sobre la marcha y nadie te detiene por un error.
Tu audio nunca llega a MovaReader: lo reconoce tu navegador. Política de Privacidad
Inicia sesión para guardar esta sesión en tu historial de lectura.
Постколоніальна теорія, розроблена у працях Едварда Саїда, Гомі Бгабги та Ґаятрі Співак передусім стосовно азійських та африканських суспільств, виявилася продуктивним інструментарієм і для аналізу культур, що пережили не заморський, а «внутрішній» колоніалізм — тобто підпорядкування метрополії, яка географічно та культурно є сусідньою. Застосування постколоніального аналізу до українського літературного процесу дозволяє розкрити механізми культурного придушення та стратегії опору, що формувалися протягом кількох сторіч — від Переяславської ради до розпаду СРСР.
Поняття «постколоніальний дискурс» у контексті України слід розуміти специфічно. На відміну від класичних колоніальних ситуацій, де різниця між колонізатором і колонізованим була расово та мовно очевидною, у випадку України ця різниця систематично заперечувалась. Офіційна радянська ідеологія наполягала на «братерстві народів», стверджуючи, що українська, російська та білоруська мови є варіантами однієї «слов'янської спадщини». Ця стратегія мімікрії, яку Бгабга аналізував в колоніальному контексті, тут виступала інструментом асиміляції: нав'язати підпорядкованому суб'єкту ідентичність, що збігається з ідентичністю домінуючої групи.