Транскультурність та гібридна ідентичність у сучасній українській діаспорній літературі

Поняття "діаспора" в застосуванні до українців охоплює надзвичайно різнорідні феномени. "Стара діаспора" — емігранти і їхні нащадки, що осіли в Канаді, США, Аргентині, Австралії ще в кінці XIX — першій половині XX сторіччя — і "нова діаспора" — мільйони людей, що виїхали у 1990-2000-х роках у пошуках кращих економічних умов або рятуючись від збройної агресії — мають принципово різний досвід і породжують принципово різну культурну продукцію. Об'єднуючи ці явища під однією категорією, ми ризикуємо упустити важливі відмінності; але між ними є і спільне: досвід переміщення, приналежності до кількох культурних просторів одночасно і пов'язана з цим особлива рефлексія ідентичності.

Транскультурність як теоретичне поняття, розроблене Вольфгангом Вельшем та іншими дослідниками, пропонує альтернативу як асиміляціоністській моделі (де мігрант "розчиняється" в культурі приймаючої країни), так і мультикультурній моделі (де різні культури співіснують, але залишаються принципово відмінними і ізольованими). Транскультурна модель наголошує на перетинах, взаємопроникненнях і гібридизаціях, що відбуваються в реальному культурному досвіді.