Дискурс тіла в українській літературі ХХ–ХХІ ст.: від табуювання до тілесної суб'єктивності
Lee este artículo en voz alta
Enciende el micrófono y lee a tu ritmo. Las palabras se iluminan sobre la marcha y nadie te detiene por un error.
Tu audio nunca llega a MovaReader: lo reconoce tu navegador. Política de Privacidad
Inicia sesión para guardar esta sesión en tu historial de lectura.
Дискурс тіла в українській літературі ХХ–ХХІ ст.: від табуювання до тілесної суб'єктивності
Тіло — одна з найстаріших і водночас найбільш замовчуваних тем в українській літературній традиції. Якщо в античній культурі тіло було предметом філософського захоплення, а в добу Ренесансу — об'єктом художнього осмислення, то в українській словесності тілесність довгий час залишалась у зоні табу або строго регламентованої репрезентації. Це замовчування не випадкове: воно є продуктом кількох взаємопов'язаних ідеологічних систем — православного аскетизму, народницької естетики та радянського пуританізму.
Народницька традиція XIX століття, що мала колосальний вплив на формування літературного канону, розглядала народ як колективний суб'єкт — страдницький, але морально бездоганний. Тіло в цій системі координат могло з'являтись лише як жертовне тіло — тіло, що страждає під гнітом, тіло, що гине в боротьбі. Сексуальність, тілесна насолода, хвороба як тілесний досвід — усе це залишалося за кадром або виражалося через алегорію і натяк. Шевченківська «покритка» уособлює жертовне жіноче тіло, але тілесна конкретика уникнута максимально.
