Феноменологія пам'яті в новітній українській прозі: Забужко, Андрухович, Жадан
Lee este artículo en voz alta
Enciende el micrófono y lee a tu ritmo. Las palabras se iluminan sobre la marcha y nadie te detiene por un error.
Tu audio nunca llega a MovaReader: lo reconoce tu navegador. Política de Privacidad
Inicia sesión para guardar esta sesión en tu historial de lectura.
Феноменологія пам'яті в новітній українській прозі: Забужко, Андрухович, Жадан
Пам'ять — не склад минулого. Це активна, конститутивна сила, що формує наше сприйняття теперішнього і проекцію майбутнього. Феноменологія пам'яті, закладена у працях Гуссерля і Гайдеґера, розгорнута Полем Рікером у монументальному «Пам'ять, історія, забуття» (2000), розглядає пам'ять як герменевтичний акт: пригадуючи, ми не відтворюємо факт, а інтерпретуємо його через горизонт теперішнього.
Ця теоретична рамка надзвичайно продуктивна для аналізу новітньої української прози — літератури, що виникла в умовах подвійного тиску: необхідності осягнути травматичне радянське минуле і водночас сформулювати відповіді на виклики теперішнього. Три постаті — Оксана Забужко, Юрій Андрухович і Сергій Жадан — репрезентують різні стратегії роботи з пам'яттю, що визначають також відмінні художні стилі і читацькі аудиторії.
Оксана Забужко будує свою прозу на тому, що можна назвати «культурною археологією пам'яті»: вона прагне розкопати шари замовчування, ідеологічного нашарування, рухаючись до первинної травми. У романі «Музей покинутих секретів» (2009) — найбільш масштабному з її творів — пам'ять функціонує через три часові пласти:
