Lisez cet article à voix haute
Activez le micro et lisez à votre rythme. Les mots s’allument au fil de la lecture, et rien ne vous arrête quand l’un d’eux est mal prononcé.
Votre audio n’est jamais envoyé à MovaReader : c’est votre navigateur qui le reconnaît. Politique de confidentialité
Connectez-vous pour garder cette séance dans votre historique de lecture.
I. Бабусина онука
Люди дивуються, що я весела, і думають, що я горя не знала. А я просто така вродилася: коли мене били, я плакала, а потім трохи подумаю і знову сміюся. Якби я за кожною бідою плакала, то давно б уже виплакала очі. Батька й матері я не пам’ятаю, бо росла сиротою серед чужих людей. Важкої роботи мені не давали, але про мене часто забували: чи я не голодна, чи мені не холодно.
Коли мені було десять років, мене взяли до панського двору. Стара пані була тиха й спокійна, бо вже ледве ходила, а говорила так, що відразу й не зрозумієш. Цілий день вона сиділа на ґанку, а вночі охала та стогнала. Жили ми в неї спокійно, тільки з двору нас не пускали навіть до церкви.
— Ще встигнете Богу молитися, — казала пані. — Вам до смерті ще далеко.
Цілими днями