Lisez cet article à voix haute
Activez le micro et lisez à votre rythme. Les mots s’allument au fil de la lecture, et rien ne vous arrête quand l’un d’eux est mal prononcé.
Votre audio n’est jamais envoyé à MovaReader : c’est votre navigateur qui le reconnaît. Politique de confidentialité
Connectez-vous pour garder cette séance dans votre historique de lecture.
МАРУСЯ.
(ПРИСЬВЯЧУЄ СЯ АННЇ ГРИГОРЇВНІЙ КВІТЦЇ.)
[I.]
Часто менї приходить на думку: чого б то чоловікові так дуже пристращатись на сїм сьвітї до чого небудь, не то щоб до якої вещи, а то хоч-би і до наймилїйших людей: жінки, дїточок, щирих приятелей і других? Перше усього подумаймо: Чи ми-ж на сїм сьвітї вічні? І що́ є у нас, хоч скотинка, хоч хлїбець на току, худобинка у скриньцї, так сьому так усе без порчі й бути? — Нї, нема тут нїчого вічнього. Та й ми самі що́? Сьогодня жив, завтра — що́ Бог дасть! Адже-ж живучи промеж людей, тільки і чуєш: там дзвонють по душі, там голосють по покійнику, там справляють старцям обід… Що в Бога день тобі говорють: ось той недуж, той вмира, а той вмер… Ти і не оглядиш ся і не счуєш ся, як і зоставсь сам собі на сьвітї: