Lisez cet article à voix haute
Activez le micro et lisez à votre rythme. Les mots s’allument au fil de la lecture, et rien ne vous arrête quand l’un d’eux est mal prononcé.
Votre audio n’est jamais envoyé à MovaReader : c’est votre navigateur qui le reconnaît. Politique de confidentialité
Connectez-vous pour garder cette séance dans votre historique de lecture.
Пролог
Цю поему Іван Франко написав у 1905 році. Перед історією про Мойсея він звернувся до свого народу, до українців. Його слова звучать так, ніби поет сидить уночі біля хворого брата і тихо говорить із ним.
«Народе мій, замучений, розбитий», — так починає поет. Він бачить свій народ, як хворого чоловіка на роздоріжжі, повз якого люди проходять і дивляться зверхньо. Сусіди вважають цей народ слабким і бідним, а поет не може спати від сорому і тривоги. Він питає: невже так записано назавжди? Невже українці завжди будуть служити чужим панам, мовчати, коритися і таємно злитися?
Але поет не хоче вірити в таку долю. Стільки людей любили цей народ і віддали йому своє життя! У його мові є сила і ніжність, жарт і глибина, а в піснях є сум, сміх, кохання і надія. Невже все це даремно?
«Ні!» — відповідає поет, бо вірить у силу духу і в день, коли народ підніметься.