Leggi questo articolo ad alta voce
Attiva il microfono e leggi con il tuo ritmo. Le parole si illuminano mentre procedi, e nulla ti ferma quando una viene pronunciata male.
Il tuo audio non arriva mai a MovaReader: a riconoscerlo è il tuo browser. Informativa sulla privacy
Accedi per conservare questa sessione nella cronologia delle letture.
МАРУСЯ.
(ПРИСЬВЯЧУЄ СЯ АННЇ ГРИГОРЇВНІЙ КВІТЦЇ.)
[I.]
Часто менї приходить на думку: чого б то чоловікові так дуже пристращатись на сїм сьвітї до чого небудь, не то щоб до якої вещи, а то хоч-би і до наймилїйших людей: жінки, дїточок, щирих приятелей і других? Перше усього подумаймо: Чи ми-ж на сїм сьвітї вічні? І що́ є у нас, хоч скотинка, хоч хлїбець на току, худобинка у скриньцї, так сьому так усе без порчі й бути? — Нї, нема тут нїчого вічнього. Та й ми самі що́? Сьогодня жив, завтра — що́ Бог дасть! Адже-ж живучи промеж людей, тільки і чуєш: там дзвонють по душі, там голосють по покійнику, там справляють старцям обід… Що в Бога день тобі говорють: ось той недуж, той вмира, а той вмер… Ти і не оглядиш ся і не счуєш ся, як і зоставсь сам собі на сьвітї: