Skip the article text
В тій хвилі ввійшов боярин , понурий і червоний . Хмара гніву й невдоволення висіла на його чолі . Бурунда показався ще неласкавішим до нього , стрітив його раду про виміну Максима докорами і ледве - ледве згодився на неї . Боярин чимраз виразніше зачинав почувати якусь тісноту , немов ось - ось довкола нього стояли і чимраз тісніше зступалися штаби залізної клітки . — А що ? — сказав він різко , не дивлячись ні на доньку , ні на Максима . Щаслива думка блиснула в голові у Мирослави . — Все добре , тату , — сказала вона , — тільки … — Тільки що ? — Максимове слово таке , що воно не має сили в устах іншого ; тільки як він сам може сказати його , воно має силу . — Ну , то чорт його бери ! — відворкнув гнівно боярин . — Ні , тату , постій , що я тобі скажу . Вели розкувати його з ланцюгів і йди з ним до тухольців . Ось перстінь від Пети ; з тим перстенем варта пропустить його . — О , дякую тобі , донечко , за добру раду ! „ Заведи його до тухольців “ , а то значить , сам собі вирви з рук останню поруку вдачі . Тухольці полоняника візьмуть , а мене проженуть ! Ні , цього не буде . Я йду сам , і без його слова . Засумувала Мирослава . Її ясні очі покрилися сльозами . — Соколе мій ! — сказала вона , знов припадаючи до Максима , — зроби так , як я тобі раджу : візьми цей перстінь ! — Ні , Мирославо , не бійся за мене ! — сказав Максим . — Я вже придумав , що маю робити . Іди й помагай нашим , і нехай наш Сторож помагає вам . Важке було прощання Мирослави з Максимом . Адже вона лишала його майже на певну загибіль , хоч і як силкувалася не показувати цього по собі . Крадькома поцілувавши його і гаряче стиснувши його руку , вона вибігла з намету за своїм батьком . А Максим лишився сам у боярськім наметі , з серцем , що тріпалось від якоїсь неясної мішанини радости й тривоги й надії . VII . — Що це за стук такий у лісі ? — спитав боярин у своєї доньки , ідучи поруч із нею через монгольський табір . — Дрова рубають , — відповіла коротко Мирослава . — Та тепер ? Уночі ? — Зараз буде день . І справді , ледве сказала це Мирослава , коли втім на високих кам'яних обривах , що стіною оточили тухольську кітловину , тут і там замиготіли іскри : це Тухольці кресали огонь і розкладали огнища . Невелика хвиля минула , а вже довкола цілої долини запалали огнища довгим рядом , немов заблискотіли серед пітьми очі величезних вовків , що готовилися скочити в долину і пожерти монгольську силу . Коло кожного огнища купами снували якісь темні постаті . Цюкання сокир залунало з подвійною силою . — Що вони роблять ? — спитав боярин доньки . — Дерево обтісують . — На що ? — Прийдеш , то й побачиш . Вони йшли далі через табір . Де - не - де варта зупиняла їх — приходилось показувати начальницькі знаки , щоб пропустила . Вартові дивилися з тривогою на огнища , будили своїх начальників , але ті , видячи , що тухольці держаться спокійно , веліли їм не робити крику , а тільки матися на осторозі . Що позапалювали так багато вогнів , це ще й ліпше для монголів — не зроблять скритого нападу . Можна спати спокійно , доки ті огні горять , бо й так завтра чекає військо велика праця . А Тугар Вовк з дочкою вже й минули табір і , перейшовши не дуже широкий кусень поля , дійшли до стрімкої кам'яної стіни . Довго ходили вони , шукаючи стежки під гору , поки вкінці між корчами та папоротями не відшукала її Мирослава . З трудом почали обоє дертися вгору .
Back Page 76 of 100 Page 76 of 100 Next Keep reading with translations Create a free account: 7 days of Pro, then 20 word translations a day or a paid plan.
