Skip the article text
З тьми « невідомого » з'явивсь я на світ — і перший віддих , і перший рух мій — в темряві матернього лона . І досі той морок наді мною панує — всі ночі , половину мого життя , — стоїть він між мною й тобою . Його слуги — хмари , гори , темниці — закривають тебе від мене — і всі троє ми знаємо добре , що неминуче настане час , коли я , як сіль у воді , розпущусь в нім навіки . Ти тільки гість в житті моїм , сонце , бажаний гість — і коли ти відходиш , я хапаюсь за тебе . Ловлю останній промінь на хмарах , продовжую тебе у вогні , в лямпі , у феєрверках , збираю з квіток , з сміху дитини , з очей коханої . Коли ж ти гаснеш і тікаєш від мене — творю твою подобу , даю наймення їй « ідеал » і ховаю у серці . І він мені світить . Дивись же на мене , сонце , й засмали мою душу , як засмалило тіло , щоб вона була недоступна для комариного жала … ( Я себе ловлю , що до сонця звертаюсь , як до живої істоти . Невже се значить , що мені вже бракує товариства людей ? ) . Ми йдемо серед поля . Три білих вівчарки і я . Тихий шепіт пливе перед нами , дихання молодих колосків збирається в блакитну пару . Десь збоку вогко підпадьомкає перепел , бренькнула в житі срібна струна цвіркуна . Повітря тремтить від спеки , і в срібнім мареві танцюють далекі тополі . Широко , гарно , спокійно . Собакам душно . Лягли на межі , як три копиці вовни , звісили з ротів язики і носять боками з коротким свистом . Я сів біля них . Всі тільки дихаєм . Тихо . Час зупинився чи лине ? Може пора ? Ліниво всі встали , ліниво ступаєм з ноги на ногу й несемо обережно додому спокій . Йдемо повз чорний пар . Тепло дихнула в лице пухка чорна рілля , повна спокою й надії . Вітаю . Спочивай тихо під сонцем , ти така ж втомлена , земле , як я . Я теж пустив свою душу під чорний пар … * * * Ніколи перше не почував я так ясно зв'язку з землею , як тут . В городах земля одягнена в камінь і залізо і недоступна . Тут я став близький до неї . Свіжими ранками я перший будив сонну ще воду криниці . Коли порожнє відро плескалось денцем об її груди , вона ухала гучно спросоння у глибині й ліниво вливалась у нього . Потому тремтіла , сиза на сонці . Я пив її свіжу , холодну , ще повну снів , і хлюпав нею собі в лице . Після того було молоко . Білий пахучий напій пінивсь у склянці і , прикладаючи його до уст , — я знав , що то вливається в мене м'яка , як дитячі кучері , віка , на якій тільки ще вчора цілими роями сиділи фіолетові метелики цвіту . Я п'ю екстракт луки . Або той чорний разовий хліб , який так гарно , по - сільськи пахне . Він мені близький , наче дитина , що зросла на моїх очах . Он біжить він полями , як дикий вовнистий звір , і вигинає хребет . А край ниви стоять вітряки , наче пастки на нього , і готують вже зуби , щоб стерти зерно на білу муку . Я все це бачу , і прості , безпосередні мої стосунки з землею . Я тут почуваю себе багатим , хоч нічого не маю . Бо поза всякими програмами й партіями — земля належить до мене . Вона моя . Всю її , велику , розкішну , створену вже , — всю я вміщаю в собі . Там я творю її наново , вдруге – і тоді здається мені , що ще більше права маю на неї . * * * Коли лежиш в полі лицем до неба і вслухаєшся в многоголосу тишу полів , то помічаєш , що в ній щось є не земне , а небесне .
Back Page 6 of 8 Page 6 of 8 Next Keep reading with translations Create a free account: 7 days of Pro, then 20 word translations a day or a paid plan.
