Skip the article text
Постколоніальна теорія , розроблена у працях Едварда Саїда , Гомі Бгабги та Ґаятрі Співак передусім стосовно азійських та африканських суспільств , виявилася продуктивним інструментарієм і для аналізу культур , що пережили не заморський , а « внутрішній » колоніалізм — тобто підпорядкування метрополії , яка географічно та культурно є сусідньою . Застосування постколоніального аналізу до українського літературного процесу дозволяє розкрити механізми культурного придушення та стратегії опору , що формувалися протягом кількох сторіч — від Переяславської ради до розпаду СРСР . Поняття « постколоніальний дискурс » у контексті України слід розуміти специфічно . На відміну від класичних колоніальних ситуацій , де різниця між колонізатором і колонізованим була расово та мовно очевидною , у випадку України ця різниця систематично заперечувалась . Офіційна радянська ідеологія наполягала на « братерстві народів » , стверджуючи , що українська , російська та білоруська мови є варіантами однієї « слов'янської спадщини » . Ця стратегія мімікрії , яку Бгабга аналізував в колоніальному контексті , тут виступала інструментом асиміляції : нав'язати підпорядкованому суб'єкту ідентичність , що збігається з ідентичністю домінуючої групи . Літературна відповідь на цей тиск формується в Україні вже з кінця XVIII — початку XIX ст . Іван Котляревський , написавши « Енеїду » живою народною мовою , здійснив акт культурної реституції — він показав , що « простонародня » мова здатна вмістити не лише побутові , а й героїчні , іронічні , трагічні смисли . У постколоніальних термінах це можна описати як « відписування назад » ( Ashcroft et al . , « The Empire Writes Back » ) : підпорядкований суб'єкт привласнює жанр і форму , що традиційно належали метрополії , і наповнює їх власними культурними змістами . Тарас Шевченко є , мабуть , найяскравішим прикладом постколоніального суб'єкта - деколонізатора в українській літературі . Його поезія здійснює кілька ключових постколоніальних операцій одночасно : вона повертає пригнобленому народові його власний голос через ліричне « я » , що говорить від імені колективного « ми » ; вона переосмислює архіви — Біблію , козацьку хроніку , античну традицію — крізь призму народної пам'яті ; вона деміфологізує « велич » метрополії , зображуючи царів і бюрократів як катів . Проте найбільш релевантною для розуміння постколоніального дискурсу є українська проза та поезія 1920 - х років — доба « Розстріляного відродження » . Після революції 1917 – 1921 рр . коротка доба « українізації » дозволила сформуватися потужній плеяді письменників — Хвильовий , Зеров , Йогансен , Підмогильний , Косинка , — які свідомо і радикально деколонізували українську культуру . Микола Хвильовий у своїй полеміці « Камо грядеши ? » сформулював програму відриву від « московського Сходу » та зорієнтованості на « психологічну Європу » — тобто свідомо обрав орієнтацію не на культурну метрополію , а на альтернативні культурні центри . Сталінські репресії 1930 - х знищили цю генерацію фізично : більшість письменників були розстріляні або загинули в таборах . Але постколоніальний аналіз виявляє ще глибший механізм : радянська влада не лише вбивала митців , вона також знищувала їхні тексти , редагувала спогади , перекроювала літературні канони . У термінах Мішеля Фуко це можна описати як боротьбу за архів — за право визначати , які тексти існують , хто є « класиком » , яка традиція є легітимною . Постколоніальна деконструкція радянського наративу в сучасній українській літературі починається фактично з « шістдесятників » — Ліни Костенко , Василя Симоненка , Івана Драча , Миколи Вінграновського . Вони не декларували опору відкрито , але їхня мова , образність , тематика вже несли в собі відмову від соцреалістичного канону . Ліна Костенко , зокрема , розробила в цей час стратегію « езопової мови » — непрямого висловлювання через алегорію та образ , що в постколоніальній теорії відоме як мімікрія у режимі опору . Справжній зріз деколоніальних практик у тексті дає творчість дисидентів : В'ячеслава Чорновола , Василя Стуса , Євгена Сверстюка . Їхні праці — часто написані у таборах або в напівлегальному самвидаві — прямо ставлять питання культурного колоніалізму , не вдаючись до езопових прийомів . Василь Стус у листах і поезіях явно формулює тезу про Україну як колонію , а самознищення культури — як результат не лише зовнішнього тиску , а й інтернованого колоніального самопридушення .
Back Page 1 of 2 Page 1 of 2 Next Keep reading with translations Create a free account: 7 days of Pro, then 20 word translations a day or a paid plan.
