Екзистенційні глибини української драматургії: від модернізму до сучасного перформативного мистецтва

Еволюція української драматургії та театрального мистецтва являє собою складний, багатошаровий процес, що відображає глибинні трансформації національної свідомості, екзистенційні пошуки індивіда та болісний досвід подолання історичних травм. Відмова від винятково етнографічної парадигми, притаманної театру корифеїв ХІХ століття, та перехід до складніших психологічних і філософських вимірів ознаменували нову віху в розвитку українського сценічного мистецтва, інтегрувавши його в європейський модерністський та постмодерністський контексти.

Злам епох на межі ХІХ та ХХ століть стимулював пошук нових засобів художньої виразності. Класична побутова драма з її чітко детермінованими соціальними конфліктами та типізованими персонажами виявилася недостатньою для артикуляції складних екзистенційних криз модерної людини. На перший план виходить проблема індивідуального вибору в ситуації абсурду, відчуження особистості від ворожого соціального середовища та трагічна неможливість комунікації. Ці мотиви знаходять своє відображення у творчості Лесі Українки, чия неоромантична драматургія, наповнена античними та середньовічними ремінісценціями, стала потужним інтелектуальним проривом української літератури.

Драматичні поеми