Ukrainian Dramaturgy: Modernism to Performance. Level C2

Еволюція української драматургії та театрального мистецтва являє собою складний, багатошаровий процес, що відображає глибинні трансформації національної свідомості, екзистенційні пошуки індивіда та болісний досвід подолання історичних травм. Відмова від винятково етнографічної парадигми, притаманної театру корифеїв ХІХ століття, та перехід до складніших психологічних і філософських вимірів ознаменували нову віху в розвитку українського сценічного мистецтва, інтегрувавши його в європейський модерністський та постмодерністський контексти.

Злам епох на межі ХІХ та ХХ століть стимулював пошук нових засобів художньої виразності. Класична побутова драма з її чітко детермінованими соціальними конфліктами та типізованими персонажами виявилася недостатньою для артикуляції складних екзистенційних криз модерної людини. На перший план виходить проблема індивідуального вибору в ситуації абсурду, відчуження особистості від ворожого соціального середовища та трагічна неможливість комунікації. Ці мотиви знаходять своє відображення у творчості Лесі Українки, чия неоромантична драматургія, наповнена античними та середньовічними ремінісценціями, стала потужним інтелектуальним проривом української літератури.

Драматичні поеми Лесі Українки, такі як «Кассандра», «Камінний господар» чи «Одержима», не є просто історичними або міфологічними стилізаціями. Це глибоко філософські твори, де напружений інтелектуальний конфлікт превалює над зовнішньою дією. Авторка моделює граничні екзистенційні ситуації, випробовуючи своїх героїв на міцність ідеалів, здатність до самопожертви та готовність протистояти невідворотній долі. Її персонажі часто постають трагічними одинаками, приреченими на нерозуміння з боку натовпу, але незламними у своїй духовній суверенності.

Революційний переворот у сценічній інтерпретації драматичного тексту здійснив Лесь Курбас та його театр «Березіль». Відкинувши традиції побутового натуралізму та психологічного ілюзіонізму, Курбас запропонував концепцію «перетворення», де актор стає творцем нової, умовної реальності. Спираючись на естетику експресіонізму, конструктивізму та філософію Анрі Бергсона, Курбас прагнув перетворити театр на потужний інструмент духовного пробудження нації, на простір інтелектуальної провокації та філософської рефлексії. Його співпраця з драматургом Миколою Кулішем увінчалася створенням шедеврів світового рівня, таких як «Народний Малахій» чи «Маклена Ґраса».

Драматургія Миколи Куліша — це безжальна препарація абсурдності постреволюційної дійсності. Зіштовхуючи ідеалістичні поривання своїх героїв із жорстокою та цинічною реальністю тоталітарної системи, що тільки-но зароджувалася, Куліш створює пронизливі трагікомедії, де гостра сатира переплітається з глибоким екзистенційним відчаєм. Катастрофа особистості, що втрачає ґрунт під ногами в епоху глобальних соціальних катаклізмів, стає центральним лейтмотивом його творчості, яка й досі вражає своєю пророчою силою та безкомпромісністю.

Трагічна загибель покоління Розстріляного відродження на десятиліття заморозила розвиток української драматургії, підпорядкувавши її жорстким канонам соціалістичного реалізму. Лише в період «відлиги» шістдесятих років та пізніше, в епоху незалежності, починається поступове повернення до екзистенційної проблематики та формальних експериментів. Сучасна українська драматургія постає як надзвичайно строкате та поліфонічне явище, де співіснують різні стилістичні напрями: від неоабсурдизму та документального театру до постдраматичних перформансів.

Творчість таких сучасних авторів, як Наталія Ворожбит, Павло Ар’є, Сергій Жадан та інших, фокусується на дослідженні травматичного досвіду, як історичного, так і сучасного. Війна, міграція, втрата ідентичності, проблема пам’яті та відповідальності — ці теми артикулюються мовою сучасної сцени, позбавленою зайвого пафосу та моралізаторства. Сучасний драматург часто відмовляється від позиції всезнаючого деміурга, пропонуючи глядачеві відкриті фінали та неоднозначні моральні дилеми.

Постдраматичний театр, що активно розвивається в сучасній Україні, радикально переглядає статус самого драматичного тексту. Текст перестає бути непорушною основою вистави, перетворюючись на один із рівноправних елементів перформативного дійства, поряд із візуальними образами, звуковим оформленням та тілесною пластикою актора.

Екзистенційні глибини української драматургії: від модернізму до сучасного перформативного мистецтва

Comments