Skip the article text
Поняття " діаспора " в застосуванні до українців охоплює надзвичайно різнорідні феномени . " Стара діаспора " — емігранти і їхні нащадки , що осіли в Канаді , США , Аргентині , Австралії ще в кінці XIX — першій половині XX сторіччя — і " нова діаспора " — мільйони людей , що виїхали у 1990 - 2000 - х роках у пошуках кращих економічних умов або рятуючись від збройної агресії — мають принципово різний досвід і породжують принципово різну культурну продукцію . Об'єднуючи ці явища під однією категорією , ми ризикуємо упустити важливі відмінності ; але між ними є і спільне : досвід переміщення , приналежності до кількох культурних просторів одночасно і пов'язана з цим особлива рефлексія ідентичності . Транскультурність як теоретичне поняття , розроблене Вольфгангом Вельшем та іншими дослідниками , пропонує альтернативу як асиміляціоністській моделі ( де мігрант " розчиняється " в культурі приймаючої країни ) , так і мультикультурній моделі ( де різні культури співіснують , але залишаються принципово відмінними і ізольованими ) . Транскультурна модель наголошує на перетинах , взаємопроникненнях і гібридизаціях , що відбуваються в реальному культурному досвіді . Людина , що живе на перетині кількох культурних систем , не просто " перекладає " між ними , але творить особливий гібридний простір , що не зводиться до жодного з компонентів . Поняття " гібридна ідентичність " , запропоноване Гомі Бгабга в контексті постколоніальних студій , є надзвичайно продуктивним інструментом для аналізу діаспорної культури . Бгабга описує " третій простір " — місце між двома культурами , що є не нейтральним полем , а зоною активного культурного виробництва . У цьому просторі традиційні бінарні опозиції ( рідне / чуже , своє / чуже , автентичне / колоніальне ) втрачають свою жорсткість і стають матеріалом для складніших культурних конфігурацій . Для аналізу діаспорної літератури важливо розрізняти кілька різних стратегій ставлення до культурної гібридності . Перша стратегія — ностальгічна — полягає у збереженні і відтворенні образу " залишеної батьківщини " , часто ідеалізованого і позбавленого реальних суперечностей . Ця стратегія характерна для частини " старої діаспори " , що формувала свою ідентичність навколо культурних форм , зафіксованих у момент від'їзду . Вона продуктивна для збереження культурної спадщини , але ризикує перетворитися на музеєфікацію живої традиції . Друга стратегія — асиміляційна — передбачає поступову інтеграцію в культуру приймаючого суспільства при збереженні певних маркерів етнічної ідентичності ( мова в родинному колі , традиційні свята , кулінарна культура ) . Для письменників - нащадків першої хвилі еміграції ця стратегія нерідко проявлялася в тому , що вони або взагалі переходили на письмо мовою приймаючої країни , або творили двомовно . Такі автори часто знаходяться на перетині двох літературних традицій і не знаходять визнання в жодній з них . Третя стратегія — транскультурна — є найбільш складною і найбільш цікавою з художньої точки зору . Тут автор свідомо тематизує власну позицію " між культурами " , перетворює гібридність не на проблему , а на ресурс . Цей підхід характерний для покоління письменників 1990 - 2000 - х , що виросли між культурами і для яких переміщення і множинна приналежність є не тимчасовим станом , а постійним способом існування . Сучасна українська діаспорна проза демонструє широкий спектр художніх рішень у осмисленні транскультурного досвіду . Авторки і автори , що пишуть англійською , але з українськими коренями і досвідом , — Оксана Забужко ( хоча вона більш відома своєю україномовною прозою ) , Мирослав Шкандрій , Каталіна Сафія Ума — кожен по - своєму дозволяють питання про те , як ідентифікувати себе культурно , будучи між двома ( чи більше ) мовними і культурними системами .
Back Page 1 of 2 Page 1 of 2 Next Keep reading with translations Create a free account: 7 days of Pro, then 20 word translations a day or a paid plan.
