Skip the article text
Нація — це не природний факт , а культурний конструкт . Це положення , що сформулював Бенедикт Андерсон у своїй знаменитій праці « Уявні спільноти » ( 1983 ) , є вихідним пунктом для аналізу будь - якого національного дискурсу , включно з українським . Нація існує постільки , поскільки її члени уявляють себе частиною спільної спільноти — навіть ніколи не зустрічаючись один з одним . Механізм цього уявлення — нарація : оповіді , що розповідаються про « нас » , нашу спільну історію , наш характер , наш виняткове призначення . Публіцистика — один із найважливіших інструментів виробництва таких нарацій . Вона поєднує аналіз і переконання , факт і риторику , академічний аргумент і популярний жест . Культурна публіцистика — особлива її форма , що оперує символічним капіталом культури : мистецтвом , літературою , мовою , традицією — для артикуляції уявлень про « нас » як спільноту . В українській традиції культурна публіцистика має особливе значення , бо виникла в умовах , де нація існувала без держави . Без власної держави , без права на освіту рідною мовою , без повноцінного університету і академії , просвітники ХІХ — початку ХХ ст . мусили будувати символічні підстави нації через слово : газетну статтю , ессе , памфлет , передмову до книги . Тарас Шевченко як поет - публіцист , Іван Франко як критик і ідеолог , Михайло Грушевський як учений і політик — всі вони розуміли : сила нарації є силою нації . Іван Франко залишив корпус культурної публіцистики , що , попри свою давнину , залишається надзвичайно актуальним для розуміння механізмів конструювання національного образу . Його стаття « Поза межами можливого » ( 1900 ) — блискучий приклад того , як публіцистика будує колективну суб'єктивність : Франко звертається до українців як до спільноти , яка ще тільки стає , і через це звернення саму цю спільноту конституює . Перформативна функція мовлення тут очевидна : говорячи « ми , українці » , Франко робить « нас » реальністю . ХХ століття принесло докорінну зміну умов виробництва національного наративу . Радянська власть монополізувала публічне слово і нав'язала єдину версію того , хто є « ми » і якою є « наша » культура . У цій версії « ми » — радянський народ , частиною якого є « братній » малоросійський або « малороссийский » народ ; « наша » культура — сoціалістична за змістом і « национальная по форме » . Протистояння цій нав'язаній нарації стало справою честі для шістдесятників . Їхні есе і статті — Івана Дзюби « Інтернаціоналізм чи русифікація ? » ( 1965 ) , В'ячеслава Чорновола « Лихо з розуму » ( 1967 ) , Євгена Сверстюка « Собор у риштованні » ( 1970 ) — є водночас культурологічними розвідками і національно - визвольними маніфестами . Вони будують альтернативний образ « нас » : нас як окремої , гідної , пригнобленої культурної нації , що має право на власний голос . Особливо цікавим у цьому контексті є есе Дзюби . Воно написане у « лояльній » марксистській термінології — не для конспірації , а для того , щоб показати радянській владі її власне відображення : радянська нація — за її власними конституційними принципами — має право на рівність . Риторична стратегія Дзюби — повертати системі її власні постулати , демонструючи , де вона відступає від проголошених норм . Це публіцистична юдо , що використовує силу противника проти нього . Після здобуття незалежності 1991 року завдання культурної публіцистики радикально змінилось . Тепер іде не про виживання нації в ворожому середовищі , а про те , якою ця нація буде : відкритою чи закритою , громадянською чи етнічною , орієнтованою на Захід чи на Схід . Дискусія , що відбувається в публіцистиці 1990 - 2000 - х рр . , є суперечкою про дефініцію « нас » . Оксана Забужко у « Хроніках від Фортінбраса » ( 2000 ) і « Нотатниках » формулює концепцію « ввічливого геноциду » — систематичного знищення культурної і демографічної субстанції нації засобами , що не підпадають під юридичне визначення геноциду , але мають той самий кінцевий результат . Ця концепція є водночас аналітичною і полемічною : вона виконує функцію того , що Андерсон назвав би « нарацією страждання » — необхідної для формування почуття солідарності .
Back Page 1 of 2 Page 1 of 2 Next Keep reading with translations Create a free account: 7 days of Pro, then 20 word translations a day or a paid plan.
