Salta il testo dell’articolo
INTERMEZZO ( Присвячую Кононівським полям ) Дійові особи : Моя утома . Ниви у червні . Сонце . Три білих вівчарки . Зозуля . Жайворонки . Залізна рука города . Людське горе . Лишилось тільки ще спакуватись … Се було одно з тих незчисленних « треба » , які мене так утомили і не давали спати . Дарма , чи те « треба » мале , чи велике — вагу те має , що кожен раз воно вимагає уваги , що не я їм , а воно мною уже керує . Фактично — стаєш невільником сього многоголового звіра . Хоч на час увільнитись від нього , забути , спочити . Я утомився . Бо життя безупинно і невблаганно іде на мене , як хвиля на берег . Не тільки власне , а і чуже . А врешті — хіба я знаю , де кінчається власне життя , а чуже починається ? Я чую , як чуже існування входить в моє , мов повітря крізь вікна і двері , як води притоків у річку . Я не можу розминутись з людиною . Я не можу бути самотнім . Признаюсь — заздрю планетам : вони мають свої орбіти і ніщо не стає їм на їхній дорозі . Тоді як на своїй я скрізь і завжди стрічаю людину . Так , ти стаєш мені на дорозі і уважаєш , що маєш на мене право . Ти скрізь . Се ти одягла землю в камінь й залізо , се ти через вікна будинків — тисячі чорних ротів — вічно дихаєш смородом . Ти бичуєш святу тишу землі скреготом фабрик , громом коліс , брудниш повітря пилом та димом , ревеш від болю , з радости , злости . Як звірина . Скрізь я стрічаю твій погляд ; твої очі , цікаві , жадні , влазять у мене , і сама ти , в твоїй розмаїтості кольорів і форм , застрягаєш в моїй зіниці . Я не можу розминутись з тобою … я не можу бути самотнім … Ти не тільки йдеш поруч зо мною , ти влазиш всередину в мене . Ти кидаєш у моє серце , як до власного сховку , свої страждання і свої болі , розбиті надії і свою розпач . Свою жорстокість і звірячі інстинкти . Ввесь жах , ввесь бруд свого існування . Яке тобі діло , що ти мене мучиш ? Ти хочеш бути моїм паном , хочеш взяти мене … мої руки , мій розум , мою волю і моє серце … Ти хочеш виссать мене , всю мою кров , як той вампір . І ти се робиш . Я живу не так , як хочу , а як ти мені кажеш в твоїх незліченних « треба » , у безконечних « мусиш » . Я утомився . Мене втомили люди . Мені докучило бути заїздом , де вічно товчуться оті створіння , кричать , метушаться і смітять . Повідчиняти вікна ! Провітрить оселю ! Викинуть разом зі сміттям і тих , що смітять . Нехай увійдуть у хату чистота й спокій . Хто дасть мені втіху бути самотнім ? Смерть ? Сон ? Як я чекав їх часом ! А коли приходив той прекрасний брат смерти і брав мене до себе — люди і там чигали на мене . Вони сплітали своє існування з моїм в химерну сітку , намагались налити мої вуха та моє серце тим , чим самі були повні … Слухай но , слухай ! Ти й тут несеш до мене свої страждання ? Своє мерзенство ? Моє серце не може більше вмістити . Воно повне ущерть . Дай мені спокій … Так було по ночах . А вдень я здригався , коли чув за собою тінь від людини , і з огидою слухав ревучі потоки людського життя , що мчали назустріч , як дикі коні , з усіх городських вулиць . * * *
Indietro Pagina 1 di 8 Pagina 1 di 8 Avanti Continua a leggere con le traduzioni Crea un account gratuito: 7 giorni di Pro, poi 20 traduzioni di parole al giorno oppure un piano a pagamento.
