Salta il testo dell’articolo
Поїзд летів повний людського гаму . Здавалось , город витягує в поле свою залізну руку за мною і не пускає . Мене дратувала непевність , що тремтіла в мені : чи розтулить рука свої залізні пальці , чи пустить мене ? Невже я вирвусь од цього зойку та увійду у безлюдні зелені простори ? Вони замкнуться за мною і надаремне клацати буде кістками залізна рука ? І буде навколо і в мені тиша ? А коли все оце сталось , так просто і непомітно , я не почув тиші : її глушили чужі голоси , дрібні , непотрібні слова , як тріски і солома на весняних потоках … . . . . . одна знайома дама п'ятнадцять літ слабувала на серце … трах - тарах - тах … трах - тарах - тах … дивізія наша стояла тоді … трах - тарах - тах … Ви куди їдете ? . . прошу білети … трах - тарах - тах … трах - тарах - тах … Якийсь зелений хаос крутився круг мене і хапав бричку за всі колеса , а неба тут було так багато , що очі тонули в нім як в морі та шукали , за що б зачепитись . І були безпомічні . Врешті ми вдома . Білі стіни будинку вертають мені притомність . Як тільки бричка вкотилась на широкий зелений двір — закувала зозуля . Тоді я раптом почув велику тишу . Вона виповняла ввесь двір , таїлась в деревах , залягла по глибоких блакитних просторах . Так було тихо , що мені соромно стало калатання власного серця . * * * Десять чорних кімнат , налитих пітьмою по самі вінця . Вони облягають мою кімнату . Я зачиняю двері , наче боюся , що світло лямпи витече все крізь шпари . От я і сам . Навкруги ні душі . Тихо й безлюдно , а однак я щось там чую , поза своєю стіною . Воно мені заважає . Що там ? Я чую твердість і форму затоплених на дні чорної пітьми меблів і скрип помосту під їх вагою . Ну , що ж , стійте собі на місці , спочивайте спокійно . Я не хочу про вас думати . Я краще ляжу . Погашу лямпу і сам потону у чорній пітьмі . Може і я обернусь тоді у бездушний предмет , який нічого не почуває , в « ніщо » . Так добре було б стати « нічим » , безгласним , непорушним спокоєм . Однак там , за моєю стіною , щось є . Я знаю , що коли б отак увійти в темні кімнати і черкнуть сірником , як все скочило б раптом на своє місце — стільці , канапи , вікна і навіть карнизи . Хто знає , може б око моє встигло зловити образ людей , блідих , невиразних , як з гобеленів , всіх тих , що лишили свої обличчя в дзеркалах , свої голоси по шпарах і закамарках , форми — в м'яких волосяних матрацах меблів , а тіні — по стінах . Хто знає , що робиться там , де людина не може бачити … Ну , от ! які дурниці . Ти хотів тиші й безлюддя — і тепер маєш . Хитаєш головою ! Не віриш в безлюддя ? Хіба ящо знаю ? Хіба я знаю … Хіба я можу впевненим бути , що не відхиляться двері … отак трошки , з легким скрипінням , і з невідомої темряви , такої глибокої та безконечної , не почнуть виходити люди … всі ті , що складали у моє серце , як до власного сховку , свої надії , гнів і страждання , або криваву жорстокість звіра . Всі ті , що я не можу розминутись із ними , що мене утомили … Що ж дивного в тім , коли вони ще раз прийдуть … От я їх вже бачу . Ба , ба !
Indietro Pagina 2 di 8 Pagina 2 di 8 Avanti Continua a leggere con le traduzioni Crea un account gratuito: 7 giorni di Pro, poi 20 traduzioni di parole al giorno oppure un piano a pagamento.
