Salta il testo dell’articolo
Тим часом мені рекомендують Паву , поважну матрону , і її другого сина . Се страшний Трепов . Тоді як Оверко чистий сангвінік і на все накидається осліп , наче перед червоними очима вічно висить у нього рожевий туман — Трепов солідний , розважний . Він зовсім солідно , обдумано наче , перекусить вам горло і в його сильних ногах , що стануть на ваші груди , буде багато самоповаги . Навіть коли він спокійно лежить і вичісує бліх з рожевого живота , пильнують підрізані вуха , дума широкий лоб і так солідно звисає мокрий язик з ікластої пащі . * * * Мої дні течуть тепер серед степу , серед долини , налитої зеленим хлібом . Безконечні стежки , скриті , інтимні , наче для самих близьких , водять мене по нивах , а ниви котять та й котять зелені хвилі і хлюпають ними аж в краї неба . Я тепер маю окремий світ , він наче перлова скойка : стулились краями дві половини — одна зелена , друга блакитна — й замкнули у собі сонце , немов перлину . А я там хожу і шукаю спокою . Йду . Невідступно за мною летить хмарка дрібненьких мушок . Можу подумать , що я планета , яка посувається разом із сателітами . Бачу , як синє небо надвоє розтяли чорні дихаючі крила ворони . І від того — синіше небо , чорніші крила . На небі сонце — серед нив я . Більше нікого . Йду . Гладжу рукою соболину шерсть ячменів , шовк колосистої хвилі . Вітер набива мені вуха шматками згуків , покошланим шумом . Такий він гарячий , такий нетерплячий , що аж киплять від нього срібноволосі вівса . Йду далі — киплять . Тихо пливе блакитними річками льон . Так тихо , спокійно в зелених берегах , що хочеться сісти на човен і поплисти . А там ячмінь хилиться й тче … тче з тонких вусів зелений серпанок . Йду далі . Все тче . Хвилює серпанок . Стежки зміяться глибоко в житі , їх око не бачить , сама ловить нога . Волошки дивляться в небо . Вони хотіли бути як небо і стали як небо . Тепер пішла пшениця . Твердий безостий колос б'є по руках , а стебло лізе під ноги . Йду далі — усе пшениця й пшениця . Коли ж сьому край буде ? Біжить за вітром немов табун лисиць , і блищать на сонці хвилясті хребти . А я все йду , самотній на землі , як сонце на небі , і так мені добре , що не паде між нами тінь когось третього . Прибій колосистого моря йде через мене кудись у безвість . Врешті стаю . Мене спиняє біла піна гречок , запашна , легка , наче збита крилами бджіл . Просто під ноги лягла співуча арфа й гуде на всі струни . Стою і слухаю . Повні вуха маю того дивного гомону поля , того шелесту шовку , того безупинного , як текуча вода , пересипання зерна . І повні очі сяйва сонця , бо кожна стеблина бере від нього і назад вертає відбитий від себе блиск . Раптом все гасне , вмирає . Здригаюсь . Що таке ? Звідки ? Тінь ? Невже хтось третій ? Ні , тільки хмарка . Одна хвилинка темного горя — і вмить усміхнулось направо , усміхнулось наліво — і золоте поле махнуло крилами аж до країв синього неба . Наче хотіло злетіти . Тоді тільки передо мною встала його безмежність , тепла , жива , непереможна міць . Вівса , пшениці , ячмені — все це зіллялось в одну могутню хвилю ; вона все топить , все забирає в полон . Молода сила тремтить і пориває з кожної жилки стебла ; клекотить в соках надія й те велике жадання , що його звати — плодючість . я тільки тепер побачив село — нужденну купку солом'яних стріх .
Indietro Pagina 4 di 8 Pagina 4 di 8 Avanti Continua a leggere con le traduzioni Crea un account gratuito: 7 giorni di Pro, poi 20 traduzioni di parole al giorno oppure un piano a pagamento.
