Salta il testo dell’articolo
В ДОРОЗІ Де б Кирило не був , що б не робив , скрізь оточала його атмосфера , густа й своєрідна , що заслоняла багато предметів , наче їх зовсім не було на світі . Атмосфера гаряча , тривожна , вся — небезпеча і боротьба , вічний упад і підойма , розквіт надії і розпука , почуття сили й знесилля і безконечно довга дорога , на якій стільки вже полягло … Дорога , якій , здавалось , кінця не видко . Цілий ряд жертв , загин благородних , найближчих , чад крови і танець смерти , гарячий ворожий віддих , що припадає до сліду , й те вічне « мусиш » , що гнало зв'язувать там , де розірвали , розжевріти те , що пригасало . Ту атмосферу носив Кирило з собою , як квітка запах . Вона одіпхала од нього родину , у ній розплились колишні звички й потреби молодого життя , розвіялось навіть прізвище власне . « Кирило » , « товариш Кирило » — хіба він звався коли інакше ? Краса природи , принадність жінки , чари музики і слова — все це котилось , як хвилі в далекому морі , чужі й невидимі . Природа — се були день або ніч , зима чи літо , — час зручний або незручний задля роботи ; жінка — товариш чи ворог , пісня — лиш те , що кличе до боротьби . І двадцять три роки , подвоєні в тінях на худому обличчі , у зморшці на чолі , немов зреклись своїх прав , зсушили молодість … Високий , стрункий , білявий ; блакитні очі , притомлені трохи ; темна сорочка , широкий пояс — такий приїхав він в город . Учинив « явку » , сказав пароль . Добре ! Тільки треба зачекати листа . А тим часом Кирила повели аж на край міста , де в певному захисті міг перебути . Йшли довго душними вулицями , повними пилу , аж сіло сонце і на золоті неба , як на тлі візантійського образу , зачорніли силуети тополь та дахів . Товариш говорив щось нервово , наче хотів впевнити не тільки Кирила , але й себе , що справа цікава , а тим часом в його облізлій фігурі і в поруділім пальті чулось щось винувате і безнадійне . На кватирі їх стріла хазяйка і показала кімнату . Ну , тепер надобраніч . Як тільки надійде лист , зараз можна починати роботу . Кирило лишився сам і байдужно дивився , як ніч обгортала садок — чорна , густа і тепла . Сів на порозі і закурив . Було так тихо , спокійно . Червоний вогник цвів серед ночі , як квітка щастя , в пітьмі думалось ясно , як ніколи при світлі . Він думав про те , задля чого приїхав , що має зробити , і чорний павук - турбота почав уже ткать свої сіті . Несподівано , раптом , у чорну тишу щось впало . Живе , веселе і безтурботне . Заскакало по листі , збудило повітря , штовхнуло землю і вогко дихнуло просто в лице . Пронеслось шумом , обмило землю і щезло . А тоді виплив на небо місяць . Кирило вийшов у сад і якось разом убрав у себе важкі дерева , повні як губка водою , сріблястий регіт мокрих листочків , шептання крапель поміж галузок , обійми тіней з зеленим світлом і синє глибоке небо , просте , спокійне . Природа зітхнула повними грудьми , зітхнув і Кирило . Невже він сього ніколи не бачив ?
Indietro Pagina 34 di 73 Pagina 34 di 73 Avanti Continua a leggere con le traduzioni Crea un account gratuito: 7 giorni di Pro, poi 20 traduzioni di parole al giorno oppure un piano a pagamento.
