Salta il testo dell’articolo
Пильнуймо - ж оздоб дорогих ! Шануймо свої самоцвіти ! Скеля . Давно колись , дужо давно на кримській високій горі стояли царські палати , зелені сади кучеряві збігали з червоної кручі над річку що в диких крутих берегах вилася і билась неначе роздрочений змій . В степу коливалась пшениця , по лугах паслись нечисленні отари , веселий народ населяв не німі кладовиська , а села веселі . А буйнеє море вітало той берег щасливий зеленими хвилями , — сонце всміхалось привітно веселому краю . І всім їм : і горам , і степові , й людям — була господинею кримська цариця . Краса несказана була та цариця : струнка та висока , як той кипарис , як ранок рожевий хороша , а очі , ті чорнії очі — як блискавка грізна з під чорної хмари , блищали з під брів оксамитних . Хороша й багата , і грізна була та цариця ; та тільки не царством своїм , не красою пишає цариця — пишає , втішається мати синами , що кинув на втіху вдові молодій царь , їхній батько . Забула вдова своє горе , як глянула в вічі коханих малят , під щебет веселий на серці надія проснулась : чекає цариця , що зіронька щастя і слави знов засіяє над нею . Раз колись ранком погожим вийшла цариця з синками в сад погуляти . Сонечко сипало золотом щиро , пахущі квітки головками кивали привітно , птаство в гіллі щебетало з усіх своїх сил ; в холодках водомети перлистую пісню свою буркотали . Та щось не втішає , ні сонце , ні квіти царициних любих хлоп'ят : поблідли їх ніжнії личка , померкли блискучії очі . „ Сини - ж мої , ріднії діти мої “ ! Чим ще веселить вас — кажіте ? Чи вам привести жеребців дорогих ? Чи пишную зброю подати ? Чи хлопців однолітків ваших зібрати , щоб грались та вас розважали “ ? — Мамо - царице ! Не треба нам коней — вони нам набридли ! Не хочемо зброї — очам докучило роскіш блискучу її оглядати ! Не треба скликати однолітків - хлопців , — вони потомились . — Що ! потомились ! ? Хіба вони сміють ? ! скрикнула грізна цариця — ну , добре : я цих повелю перевішать , а других , ще кращих набрать . — Ні , матінко , ні дорогая , не треба і сього робити , не можна цим нас звеселити . Звели краще , мамо , зробить нам човна , поїдем гуляти — купатись у синєє море . Звеліла цариця построїть галеру , — убрали її оксамитом , усю килимами заслали , парус шовковий на щоглиці має , і щогла , і прова , і корма — все золотом сяє . Сунеться тихо галера по річці , не вітер жене її : слуги в пишному вбранню ведуть за червоні кодоли на таглі галеру . Не вітер , не буйний на полі схиляє важкі колоски , — то погляд цариці блискучий і грізний схиляє підданих пред нею . Довго здивовані гори лунали піснями ; рябіли убранням круті береги , поки галера до моря дійшла . А на морі стояв вже червоний намет , щоб пекучеє кримськеє сонце тіла царят не спалило , щоб вітер морський не куйовдив царського волосся , щоб глянуть ніхто із підданих не смів на красу несказану . Царевичі - хлопці на морі : вже горне зеленокриштальная хвиля гнучкий і тоненький їх стан , полоще шовкове волосся , і краплі збігають як перли по ніжному тілу . А все не ясніють їх очі . Цариця задумана мовчки сидить : вигадує , чим би то ще звеселить своїх любих . — Ось повела вона оком і зараз музики заграли і хвилю морську заглушили , — не слухають діти музики . Ось глянула вдруге цариця , і браві дівчата пішли танцювать ; ще нижче спустились головки царят .
Indietro Pagina 36 di 53 Pagina 36 di 53 Avanti Continua a leggere con le traduzioni Crea un account gratuito: 7 giorni di Pro, poi 20 traduzioni di parole al giorno oppure un piano a pagamento.
