Salta il testo dell’articolo
Аж ось поспішається — скаче гонець од моря . Цариця на берег , цариця значок викидає , — не ближчає парус порваний ; лютує цариця на слугів , що довго готують плота , — уже зготували , гребуться , до човна прямують , і човен до берегу тихо ведуть . Вже пристав — і потомлених двоє пливців кучерявих блідих нерухомо лежать у йому . Нахилилась цариця . — Давайте ж мені скоріше , хутчіше ту злодійку люту ! О , де ж вона , де ? Мовчать царенята , не рвуться на берег , не просять у матері ласки , лиш жалібно дивляться в грізнії очі цариці . — О ! Де ж вона ? де ? — Немає ! — тихо зітхнув старший син . Кохання , як квітка , сегодня цвіте , а на завтра зів'яла — отак - же і щастя зів'яло для нас . — Діти ви бідні , діти мої ! Чого ж ви потомлені ! Чого блідії ? Хто мордував вас — дайте помстюся ! . . — Ні мамо , ніхто тут не винний ; втомилися ми , блукаючи в світі поволі без долі , зблідли та схудли , бо їжу і воду усю оддали ми на дорозі стрічним , що їхали так , як і ми — питалися долі та волі . — Мабуть хтось рідний ? тай дуже ? Хто то був , дітки ? — Хто був ? — гяури , невольники , мамо ; з тяжкої неволі втікали . — Годі , годі , прокляті ! тричі прокляті ! не діти мої ви , нема в вас ні царської крови , ні чести ! Нема ж вам од мене ні ласки , ні слова , нема для вас матері , згиньте прокляті ! Високо встала цариця , звела , проклинаючи , руки , ще раз прокляла їх за волю , за добреє серце і тільки сказала — уся скам'яніла , уся обернулась в високую скелю , пишная одіж — в червоную глину , сивії коси — в бур'ян колючки . Забачили діти , кинулись в ноги з мольбою , хотіли слізьми ростопити запеклеє серце , а скеля сурова сипнула каміння … сини розлилися гіркими сльозами . — Із того часу стоїть собі гордая скеля над морем ; дощі її миють , вітер буйний обвіває , зриває рослину з червоного тіла . А коло ніг її синєє море то плеще , то стогне : то діти все матір і досі благають , щоб зняти закляття . Старший почне говорити , — запіниться бурнеє море , бушує , реве , припадає до скелі , хапається міцно і грізно , вимагає у неї слова прощення ; а менший коли заговорить — лащиться море і плеще , блищить , мов шовкове , криштально - блакитне . Та скеля не слуха — суворо мовчить і лиш иноді кида каміння . І чекають обоє : сини , коли матір змягчить своє серце , прихилиться щиро до їх , а мати — коли її діти під ноги їй викинуть втоплену долю та волю . Снище . „ Буває сон , буває й снище ! Сон — то пусте , розвіється од сонця , а снище — річ тяжка , то віще щось “ . З мудрости старосвітських людей . Сон мені дивний приснився : крила у мене зросли — дужі , широкії крила . В небо високе збіралась летіти , силу свою попитати , вільної волі зазнати , з розуму й волі вінець утворити — найкращого людського щастя вінець . Та в тую - ж хвилину , коли переповнилось вщерть моє серце могутним отим предчуттям , — враз щось страшне , невідоме на його злягло , придавило , неначе морозом скувало . Летіти ! летіти ! тікати мерщій од важкої мари ! у мене - ж бо крила , могутнії , бистрії крила ! Силкуюся їх розгорнути … розпростую … стріпую … міцно махаю — із крил підіймається густою хмарою міль … Даремне махаю я крилами : пірря летить , обголяються , падають крила , міль же беззвучно тріпоче — тріпоче своїми крильцями , мигтить мені в очі глузливо .
Indietro Pagina 39 di 53 Pagina 39 di 53 Avanti Continua a leggere con le traduzioni Crea un account gratuito: 7 giorni di Pro, poi 20 traduzioni di parole al giorno oppure un piano a pagamento.
