Salta il testo dell’articolo
Покинув він землю , до моря припав , під боки штовхає і шепче на вухо брехливії вісти , що буцім кохана ізрадила милого , буцім вночі не йому простягає обійми , а небові темному , зорями вшитому рясно . Не слухалось море , тихо крізь сон буркотало : „ Та брешеш ! та брешеш ! “ Брехун не втихав і плів ще мудріще - хитріще . Добився свого : повірило ворогу море , проснулось , зирнуло сердито , кинулось раптом і стало кохану питати : „ Чи правда тому , чи неправда ? “ Нічого не каже кохана : все так же ласково обійми йому простягає , блещить — червоніє під сонцем . Вразила усмішка ся милого : кинувся він і почав дорікати коханій , що мабуть не любить його , коли вже на лемент , на сльози його не вважає . Земля все мовчить . — Кажи - ж чи , то правда ? Чи правда ? — вже грізно питає розгніваний милий . Земля все мовчить , і усмішка пропала , сутінок пробіг по виду , поблідли й роскішнії шати . — А ! так се правда ! Так ось як кохаєш ти вірного друга свого ! Боїшся і глянуть тепер йому в вічі ! … Земля загорнулася в темний серпанок щільніще , — мовчить , а море лютує , а море реве , скаженіє , плює перлистою піною , злими слізьми обливається , дико шпурляє на беріг пісок золотий , камінці - самоцвіти — дарунки , що мила колись дарувала . Вітер радіє : як хижий орел над сполоханим сірих гусей табуном він літа і бавиться їх переляком . І довго ревло - скаженіло роздрочене море ; закутана в темний сутінок , довго і мовчки дивилася скривджена мила на лютого друга . Розгніване сонце сховало обличчя у синюю хмару , всім сумно було і ніяко , лиш вітер один утішався : ревів , реготався і скиглив , аж поки себе вдовольнив , — втомився , поліз спочивати в безодню . Ще біснувалося море , та нікому більше дрочить його , — тихше і тихше ставали незграбні докори , втомилось воно лютувать , лиш збентежено якось в безладді питає : „ Чи правда , чи правда ? “ А мила мовчить . Вже й сонце , прощаючись на ніч , глянуло з хмари червоно - сердитим лицем : — не вгамується море ревниве , не прощає йому і земля , не вітає його вітерцем легкокрилим . Заснуло сердитеє сонце , розбіглися жваві хмарки , поставлені сонцем на варті , і срібно - ясний молодик засяяв на спокійній блакиті . Цікаво перехиливсь з вишини , загляда на сердитих коханців і ось усміхнувся й посипав додолу срібним ласкавим промінням на землю й на море . Скинула мила своє покривало і знов засіяла красою , всміхнулася милому так , як і перше сміялась . Стрепенулося море , побачивши дивну красу , зажевріло місяшним сяйвом , заколихалися груди його од кохання і кинулось море до ніг чарівниці - землі , припадає , цілує і просить прощення , а місяць лукаво моргає на них з - за гори , кивнув на останці , сховався за гору . Земля соромлива ще далі обійми свої простягла , дихнула на милого духом пахнючим і теплим , а милий зітхнув , затремтів і обидва в палкім поцілунку завмерли … Таємниця . Давно колись , дуже давно , не за пам'яти прадідів наших , за морем за синім жив - царював один царь . Царював він безпешно могутний , роскішний , здавалось , цілком . „ Могутний , славетний ! щасливий наш царь бездоганний ! “ співали підданці гуртом . Сусідні краї уславляли ще дужче , ще більш прикладали од заздрости щастя й скарбів , що мав царь . Що далі котилась луна про царя , все ширшала , все голосніше гучала і так розрослася , що й очі усім засліпила , і люди вважати взялися царя вже й за Бога . І царь пишноризий з ясного престолу назустріч офірам , палким молитвам , як сонце блискучий , вставав і являвся народу , і досить було йому з ласкою пальцем кивнути — сотні людей переповняться щастям , досить стулити суворії брови — тисячі гинуть без ремства .
Indietro Pagina 44 di 53 Pagina 44 di 53 Avanti Continua a leggere con le traduzioni Crea un account gratuito: 7 giorni di Pro, poi 20 traduzioni di parole al giorno oppure un piano a pagamento.
