Salta il testo dell’articolo
Здрігнувся крізь сон буревістник , розширив потерзані крила і помчався світ за очі знову шукати кінця своїм мукам . . . . Білий чорт . У небі високо , під промінням палючим , висіла хмарочка біленька наче пух . Ні сонце весняне , ні вітер жартовливий не зводили її з улюбленого місця . Неначе приросла , та тільки що - часу міняла форму й барви і знов пишалася в блакиті весняній . Дивуючись сьому , якось я запитала бабусю древнюю : чого бо так воно , що всі хмарки спливають , а ся собі стоїть , стоїть і не сплива ? І мудрість древняя мені так повідала : Дитино , не дивись ! Не гоже в чисто небо о півдні заглядать та хмари розбирать ! Із сих хмарок біленьких та нерушних дарма було - б добра якого ждать ! Сідай — то роскажу давнішню казочку , що чула від людей старих . У пеклі сталася подія надзвичайна : Люципер чортові якомусь наказав піддати свіжих мук тому , хто жив недавно , а , живучи , страшні діла творив , і ось тепер попав на вічну оселю , на вічну покуту за гріхи свої . І чорт узяв і розгорнув цікаву , довжезну хартію усіх його гріхів , і прочитавши раз , перегорнув той список і там промеж рядків щось пильно розглядав . І він пізнав в той мент , що з самого зачаття над грішником тим гріх неначе гніт наліг . Не був той гріх його , про те - ж повинен він за його кару вічну нести … Бо ж за гріхи батьків не те що діти й внуки , а й правнуки ще мусять одвічати . Так Бог сказав колись - то ще за гріх Адамів . А чорт , зухвалий чорт , роззявив губу й сміло на пекло ціле гукнув таку хулу : — О , де - ж тут , Господи , твоя довічна правда , щоб за чужу вину невинний одвічав ? І пекло на хулу озвалося луною : зареготалися чорти занужені безділлям … Від реготу здрігнулись , завили , заридали , аж искри вибухли фонтаном огняним . І знов читає чорт , що грішник з нарождення не бачив пестощів , не відав , що єсть Бог , що правда в світі є , що люди людям браття , і ріс він , мов щеня , закинене в провалля . На ноги ще не сп'явсь , як цілий рій гріхів його оплутав так , що мозок весь йому туманом застелив , і помацки він плівсь по життьовій дорозі , і що лиш крок ступав — то гніт над ним зростав : природня темрява та праця безпросвітна та в спадщину — одвічний гріх батьків . — Так де - ж твоя , Люципере , пекельна вигадка ? — він крикнув : — де гострий дотеп твій , що сквапився тепер на сього безталанця ? Що холод йому й жар ? темниці й муки всі ? що гніт йому важкий пекельний ? зневаги вщипливі моїх товаришів ? Тому , хто цілий вік в ярмі тягатись мусив , тому , Люципере , і пекло не страшне ! І знов приник читач до списку життьового і дочитав , як той , кого весь вік товкли , обурився , озливсь , пішов на всі злочинства і в руки суду впав і ним покаран був і тою карою , що сто смертей містила , до пекла ось попав і змучений сидить неначе спочиває від того земного минулого життя .
Indietro Pagina 6 di 53 Pagina 6 di 53 Avanti Continua a leggere con le traduzioni Crea un account gratuito: 7 giorni di Pro, poi 20 traduzioni di parole al giorno oppure un piano a pagamento.
