Salta il testo dell’articolo
XVII . Сонце підбилося під обіди . Ворота до Бондарихи у двір одчинені , двері в хату — теж навстіж . В хаті — людський гомін . Посеред двору кінь , запряжений у віз . Василь в новій свитці і Валя в своїх шкарбанах складаються в дорогу : скринька , клунки , постіль , мішки з речами для музею . Вештаються з таємничим виглядом сільські хлопчаки - учні , шепочуться із Вітею . З комори до хати бігає заклопотана Настя . На поріг вийшла Бондариха , зачервонілась , чи од чарки , чи од смутку : — Ану , діти , до хати ! Всі ! Перед дорогою годиться всім посидіти . І свої , і чужі — всі пішли в хату . В хаті повно людей : всі прийшли виряджати київських гостей : і дід Маркіян , і веселий дядько Кирило , і Марина з своїм „ золотом “ на руках , тепер у новій керсетці і в кольоровому очіпку , і названі Костеві батьки . Сиділи на лавках , на ослоні , стояли коло печи , попихкуючи цигарками . На столі — горілка , миски з закускою . Оксана ласкаво всіх припрошує до столу : — Всі , всі сідайте . Зсуньтесь тісніше , всім місця хватить . Почала частувати . Черга доходить до Віті . Вітя спустив очі вниз . — Ні , я не п'ю . — І почервонів . Оксана не домагається . — Цур їй , діти , не пийте . Нехай наша така доля , що як не вип'єм цієї погані , то й веселощів нам немає , ви собі підете в світ , знайдете щось краще . — Подивилась на Вітю й Настю : задивилась на дітей , блиснули сльози . Дід Маркіян : — Та не журися , Оксано , глянь , яких викохала , — кивнув головою на Василя та Настю . Оксана крізь сльози : — А поки - то їх викохала … — Ну , вже правда : кому - кому , а що вже цій бідній Оксані довелося зазнати … Загомоніли : — Знає вже добре , як орати , як і сіяти . — Така вже наша вдовина доля , — зідхнула Марина . Оксана підняла голову й заспівала до чарки : Усі гори зеленії , Тільки одна гора чорна , Тільки одна гора чорна , — Виорала бідна вдова … Зразу Василь і Настя спустили очі вниз , посмутились . Віті здалось , що починається якась служба : він чогось встав і знову сів . … Виорала , зволочила , Слізоньками примочила … — Було ні світ , ні зоря , — клунок на плечі , цього на руки , цю за руку … І Оксана почала розповідати про своє гірке вдовине життя з малими дітьми . Свідки цього — Настя й Василь — тепер сиділи задумані і серйозні . Хлопці - кияни слухали і розуміли все те , з чого в школі сміялись : і те , що Василь і Настя за - очі матір взивали „ вони “ , і нащо здіймали у класі з підлоги „ святий хлібець … “ А чорна земля , що стільки шуму - грому збивається за неї на світі , здавалась уже їм заповітними , здавна омріяними скарбами , що не даються до рук людям … та земля , що вся од краю до краю народньою тугою повита , сльозами вдовиними примочена . Рішуче хитнув головою синьоокий Кирило : — Не журися , сестро , того , що було , вже , мабуть , не буде ! Почало розвиднятись , — буде день . Загули люди : — Хоч не ми , — діти наші , а таки зазнають чогось кращого .
Indietro Pagina 34 di 36 Pagina 34 di 36 Avanti Continua a leggere con le traduzioni Crea un account gratuito: 7 giorni di Pro, poi 20 traduzioni di parole al giorno oppure un piano a pagamento.
