Salta il testo dell’articolo
II . Ще не спала роса на траві , а вже три тіні стрибали по шляху аж за Дарницею : по боках дві довші , а всередині коротенька , енергійна , од якої стирчали , як у самоварі , редакторські вуха . Кость ніс за плечима клуночок із харчами , у Віті оддувався в кешені наган ( на той випадок , як нападуть бандити ) . Ліщина ніс під рукою здоровенний редакторський портфель . Повертались назад , кланялись : — Прощавай , Київ ! — Та невже оце ми таки йдемо ? — сам собі не йняв віри Кость . — Мені теж аж не віриться чогось , — признався Вітя . Коли казати правду , то й всі вони в таїні не дуже тому йняли віри , що далеко зайдуть , тільки не признавалися один одному . Коли - ж розгорнулося широке - широке степове море , як безмежний килим , що витканий різнобарвними картами , та коли розіслалися неба голубі далі , як писаного , пішли , мов човнами попливли , по хлібах кучеряві хвилі — зелені та срібні та золоті , — мандрівникам почало здаватись , що в ту глибінь їх силоміць тягне . Тягне так , як ото буває , холи попадеш у прудку течію : тобі і боязко , ти і вернувся - б , а течія несе тебе далі й далі . Було і радісно , і боязко . Ішли поволі , зривали зілля , квітки , колоски . — А вгадай , що це таке ? — Це овес , а ото далі , то льон , а ото … — Гляньте — сніг , — зразу крикнув Вітя , показуючи на білу смужку серед зелено - золотого моря . Побігли всі гуртом . — Це тая … як її , — казав , спотикаючись , — Валя , — це — крупа , чи - то пак — гречка ! Посхилялись , роздивляються . Стебла червоні , як гусячі ніжки , а між цвітом чорні блискучі кришталики . — Ану , стійте . — Ліщина приліг і , прихиливши вухо , слухав : — Що воно ? ось послухайте . Почали слухати . Справді , було дивно : ще дошкульно гріло сонце , вітру — а - ні - ні , а вся гречка гула і двигтіла . — Це бджоли мед беруть , — таємниче промовив Кость . Справді , всім запахло медом . Слухають . Сидять , розмова — про бджіл , про пасіку , вітерець подихає , медком пахне — чудово ! Й сами знають , що треба йти , а не хочеться . Один : — Гей , товариші , час про ночівлю подумати , — сонце заходить ! — Успіємо ще ! А тимчасом сонце крадькома наниз тиць , як у скриню , та й сховалось . Стало хмуро . Подув , де не взявся , вітерець холодком , отьмарилась золота пшениця , сумно так зашуміла - зашуміла . Раптом чогось стало страшно . — Хлопці , що ми собі думаєм ? Ніч заходить ! — Хлопці разом схопились і швиденько звернули до села по вузенькій дорозі , що споришем позаростала . Ідуть . Темніє все швидше й швидше . Вгорі блиснули зорі , мов сердиті чиїсь у темряві очі : „ а що це за люди ! звідки ? чого ? “ Жито зразу виросло , як ліс . Ідуть мовчки , аж спотикаються , серце б'ється , де - далі дужче . Аж ось — земля пухкенька , під ногами хрустить м'якеньке бадилля . Кость спинився , злякано : — Хлопці ! та це - ж ми по грядках чешемо . Як хто побачить — по шиї надає ! Всі спинились . — Ще подумають , що злодії , або бандити . — Заждіть , хлопці , — спинився Валя , — давайте іти спокійно , сміливо , а щоб не подумали люди в селі , що ми якісь бандити , заспіваємо . Всі зразу погодилися , завели тремтячими од страху голосами , хто куди : Ти кре - стянін , я робочій … Аж ось зразу зашуміла недалеко гудина , загавкав собацюга . За ним недалеко другий , далі третій , четвертий … Зчинився в селі собачий лемент . Чуб догори поліз у хлопців , і що далі було , — вже не пам'ятають , — мов од села вихром дунуло і як пір'я понесло їх назад ; летіли через межі , через воду , через колючки . Опам'ятались десь у полі , коли не було вже чути собак . Ноги в усіх горіли , ніби пробігли через жарке пожарище .
Indietro Pagina 4 di 36 Pagina 4 di 36 Avanti 