Salta il testo dell’articolo
Зимова тінь лягла під білими деревами . Чистий сніг , пригнічений туманом , не блищав , не сяв . У вогкому тумані було важко дихати . Густа біла рослинність , що оточувала навкруги , переносила мрію в якусь зачаровану країну , в якийсь чудовий , мов у казці , куточок , овіяний таємними чарами . Туга гнітила серце Олександрі , як туман землю . Їй було так гірко , так тяжко на світі . Недоленька знущалася над нею , як мачуха над нерідними дітьми … І все через ворога лютого , через тую кляту Настю , що зчарувала Гната … Ах , вона вбила б , на шматочки порвала б і розлучницю тую , і Гната , і себе ! Злість поняла її серце , як весняна вода талий сніг ! Що робити ? що чинити ? Піти до своєї хати та за коси витягти звідти Настю , наробити їй сорому ? Навіщо , коли Гнат не любить її , Олександри , — вона це довідне знає , — коли в хаті , хоч і своїй , знов буде пекло , не згірш , як і в чужій ! . . Е , бий їх сила Божа ! Чи то тільки світа , що у вікні ? Знайти собі якусь службу та й звікувати вік у наймах … А поки брови не злиняли , поки личко не змарніло — кохати гарних парубків , затанцьовувати лихо на троїстих музиках , топити горе на дні пляшки ! . . Олександра озирнулась навкруги й зачепила гілку дерева . Сніг холодними клаптиками впав на її гаряче лице й трохи прохолодив його . Вечір насунувся над землею . Вже добре заневиднидось , коли Олександра прийшла проситись на ніч до знайомої жінки . За кілька день Олександра стала за наймичку у жида - орендаря . А час линув . Кипіли морози , завивала хуртовина , царював холод . Минуло холодне Різдво . На службі в жида Олександра зовсім розледащіла . Вона почала пити . І перше неохайна , вона стала задріпанкою , справжньою жидівською помийницею . Люди цурались її , але Олександрі було все байдуже . В голові її вічно шуміла сивуха ; вона все ще моргала на хлопців , але вже забула лік своїм полюбовникам . Лише інколи прокидалась в ній свідомість свого стану , і тоді серце обливалось жалем до тих , через кого вона загубила свій вік молодий . Тоді обхоплювало її лише одно бажання : піти до Гната , вигнати Настю з хати та , оселившись там , знов зробитись такою хазяйкою , якою вона була колись , як ще жила з Гнатом … VI Зорі тихо блимали на темному небі . Твердий , як цукор , сніг світився блакитним світлом у темряві ночі . Гнатова хата дивилась у пітьму трьома червоними вікнами ; в хаті горіло світло . Настя , вставши вдосвіта , палила в печі на обід . Гнат коло каганця лагодив шлеї , сидячи на триногому стільчику . Сухе ломаччя весело палало в печі і тріщало . Червоне полум'я виривалось з чорних челюстей , лізло в комин здоровими язиками , осявало противну стіну . Настя стояла біля печі , осяяна рожевим світлом . Її повні , трохи бліді щоки спахнули рум'янцем , в тихих очах світились спокій та щастя . Обсипана рожевим світлом , свіжа та гарна , Настя здавалась запашною трояндою . Гнат поравсь коло шлеї та часом поглядав на Настю . Він чув , що йому добре . На серці було так легко , радісно , як часом у малої дитини гарного погідного ранку . Йому хотілося співати , й він почав тихим голосом : Ой , зза гори буйний вітер віє , Там удівонька та пшениченьку сіє … — Отакої ще ! В п'ятницю , та ще й вдосвіта співати ! — докірливо обізвалась Настя .
Indietro Pagina 34 di 40 Pagina 34 di 40 Avanti Continua a leggere con le traduzioni Crea un account gratuito: 7 giorni di Pro, poi 20 traduzioni di parole al giorno oppure un piano a pagamento.
