Salta il testo dell’articolo
— Стій ! . . І хмара раптом спинилась . Підняла здивовано край , сперлась як кінь на задні ноги , заклекотіла внутрішнім гнівом , одчаєм знесилля і вже просила : — Пусти ! де ся подіну ? — Не пущу ! — Пусти , бо гинем ! — кликали жалібно душі , згинаючись під вагою переповнених градом мішків . — Ага ! тепер ти просиш ! . . Я тебе заклинаю : іди у безвісті , у провалля , куди коні не доіржуть , корови не дорікують , вівці не доблеюють , вирони не долітають , де християнського гласу не чути … Туди пускаю тебе … І дивна річ — хмара скорилась , покірно повернула наліво і розв'язала мішки над рікою , засипаючи густим градом зарінок . Біла завіса закрила гори , а в глибокій долині щось клекотіло , ламалось і глухо шуміло . Юра упав на землю і важко дихав . А коли сонце продерло хмару і мокрі трави враз осміхнулись , Юра наче у сні побачив , що до нього біжить Палагна . Вона сяла уся привітно як сонце , коли нагнулась над ним з турботним питанням : — Ци тобі , Юрчику , не сталось чого лихого ? — Нічьо , Палагночко душко , нічьо … Ади ! я одвернув бурю … І простяг руки до неї … Так Палагна стала любаскою Юри . * * * Іван дивувався Палагні . Вона і перше любила пишно вбиратись , а тепер наче щось вступило у неї : навіть у будень носила шовкові хустки , дорогі й писані мудро , блискучі дротяні запаски , а важкі згарди гнули їй шию . Часом щезала з дому і верталася пізно , червона , розтріпана , п'яна неначе . — Де ти волочишся все ? — сердивсь Іван . — Гляди , ґаздине ! Але Палагна тільки сміялась . — Овва ! то вже мені і погуляти не вольно … Я хочу набутись . Раз жиємо на світі … Що правда , то правда , життя наше коротке — блисне та й згасне , Іван сам так думав , алеж бо Палагна занадто . Щодня вона запивалася в коршмі з Юрою мольфаром , прилюдно цілувалася і обіймалась з ним , не криючись навіть , що має любаса . Хіба вона перша ! Відколи світ світом , не бувало того , щоб тільки одного триматись . Всі говорили про Палагну та Юру , чув і Іван , але приймав усе байдуже . Як мольфар , то й мольфар . Палагна цвіла й веселилась , а Іван нидів і сох , втрачаючи силу . Він сам дивувався тій зміні . Що сталося з ним ? Сили покидали його , очі , якісь розпорошені й водянисті , глибоко запались , життя втратило смак . Навіть маржинка не давала колишньої втіхи . Чи йому пороблено що , чи хто урік ? Не мав до Палагни жалю , навіть кривди не чув у серці , хоч бився за неї з Юром . Не з злости , а для « годиться » , коли люди звели . Якби не Семен , його побратим , що заступивсь за Івана , може б нічого не було . Бо , стрівшись раз в коршмі , Семен вдарив Юру в лице . — А ти , лайдаку якийсь , тобі що до Палагни , не маєш своєї жони ! Тоді Іванові соромно стало . Він скочив до Юри . — Пазь своєї Гафії , а моєї не руш ! — і затряс барткою в Юри перед лицем . — Ти купив її на торзі ? — спалахнув Юра . Його бартка так само мигтіла перед очима в Івана .
Indietro Pagina 24 di 32 Pagina 24 di 32 Avanti Continua a leggere con le traduzioni Crea un account gratuito: 7 giorni di Pro, poi 20 traduzioni di parole al giorno oppure un piano a pagamento.
