Salta il testo dell’articolo
— Іва - а ! — стогнала Марічка десь з глибини , і був у голосі тому поклик кохання і муки . — Іду , Марічко ! — билась в Іванових грудях одповідь , лякаючись вилетіть звідти . Він вже забув обережність . Скакав по каміннях , як дикий баран , ледве ловлячи віддих одкритим ротом , калічив руки і ноги , припадав грудьми до гострої скелі , тратив часами грунт під ногами і крізь гарячий туман бажання , в якому котився в долину , чув тільки , як його наглить дорогий голос : — Іва - а ! . . — Я тут ! — крикнув Іван і почув раптом , що його тягне безодня . Схопила за шию , перегнула назад . Хапав руками повітря , ловив ногами камінь , одірваний нею , і чув , що летить вниз , сповнений холодком та дивною пусткою в тілі . Чорна важка гора розправила крила смерек і вмить , як птах , пурхнула над ним у небо , а гостра смертельна цікавість опекла мозок : об що стукнеться голова ? Почув ще тріск кости , гострий до нестерпучости біль , що скорчив тіло — і все розплилось в червонім вогні , в якому згоріло його життя … Другої днини знайшли пастухи ледве живого Івана . * * * Сумно повістувала трембіта горам про смерть . Бо смерть тут має свій голос , яким промовляє до самотніх кичер . Били копитами коні по каменистих плаях , і постоли шуршали у пітьмі ночі , як з леговищ людських , загублених в горах , поспішали сусіди на пізні вогні . Згинали перед тілом коліна , складали на груди мерцеві гроші , на перевіз душі , і мовчки засідали на лави . Мішали сиве волосся з вогнем червоних хусток , здоровий рум'янець з жовтим воском зморщених лиць . Смертельне світло сплітало сітку однакових тіней на мертвім і на живих обличчях . Драгліли вола багатих ґаздинь , тихо сяли старечі очі перед повагою смерти , мудрий спокій єднав життя і смерть , і грубі запрацьовані руки важко лежали у всіх на колінах . Палагна поправляла полотно на мерцеві , а її пальці чули холод мертвого тіла , тоді як теплий солодкавий дух воску , що стікав по свічках , підіймав з грудей до горла жалість . Трембіти плакали під вікном . Жовте лице Івана спокійно лежало на полотні , замкнувши в собі щось тільки йому відоме , а праве око лукаво дивилось спід піднятого трохи повіка на купку мідяних грошей на грудях , на стулені руки , в яких горіла свічка . В головах тіла невидимо спочивала душа : вона ще не сміла вилетіть з хати . Палагна зверталась до неї , до тої самотньої душеньки мужа , що сиротливо тулилась до нерухомого тіла . — Чому не заговориш до мене , чому не поглянеш , не позавиваєш мозолі на моїх пучках ? А в котру онь доріжку вибираєшся , мужу , відки виглядати маю тебе ? — голосила Палагна , і грубий голос її переривався в жалібних нотах . — Файно голосить … — кивали головами старі сусідки , і чули одвітні зітхання , що розпливались в шумі людських голосів . — Ми разом пастушили в полонині … Раз якось паслисьмо вівці та й звіяв студений вітер , гей би в зимі … Така віхола крутить , що світку не видно , а він , небіжчик … — оповідав ґазда сусідам . А в сусідів вуста ворушились од своїх згадок , бо годилось потішить засмучену душу , розлучену з тілом . — Ти пішов , а мене саму полишив … З ким же я буду тепер ґаздувати , з ким буду худібчину доглядати ? . . — питала чоловікову душу Палагна .
Indietro Pagina 30 di 32 Pagina 30 di 32 Avanti Continua a leggere con le traduzioni Crea un account gratuito: 7 giorni di Pro, poi 20 traduzioni di parole al giorno oppure un piano a pagamento.
