Salta il testo dell’articolo
— Любчику Йванку ! Ци будемо в парі усе ? — Єк Бог даст , моє солодашко . — Ей , ні ! Велику пізьму має у серці стариня наша . Не набутися нам . Тоді його очі темніли і груз топірець в землю . — Я не требую їхнею згодою . Най шо хотє робє , а ти будеш моєю . — Ой мой — мой ! шо ти говориш … — Шо чуєш , душко . І наче на злість старині він на танцях вимахував дівкою так , що аж постоли розсідались . Однак не все так складалось , як думав Іван . Гадзівство його руйнувалось , вже не було коло чого усім робити і треба було йти в найми . Жура гризла Івана . — Мушу йти в полонину , Марічко , — сумував він заздалегідь . — Шо ж , йди , Іванку , — покірно обзивалась Марічка . — Така нам доля судилась … І вона співанками косичила їх розлучення . Їй було жалко , що надовго перервуться їхні стрічі в тихому лісі . Обіймала за шию Івана та , тулячи до його лиця біляву головку , стиха співала йому над вухом : Ізгадай мні , мій миленький , Два рази на днину , А я тебе ізгадаю Сім раз на годину . — Ізгадаєш ? — Ізгадаю , Марічко . — Нічьо ! — потішала вона його . — Ти меш , сарако , вівчарити , я му сіно робити . Вилізу на копицю та й си подивлю в гори на полонинку , а ти мені затрембітай … Може почую . Як муть мряки сідати на гори , я сяду та й си заплачу , шо не видно , де пробуває милий . А як в погожу нічку зазоріє небо , я му дивитись , котра зірка над полонинков — тоту бачить Іванко … Тільки співати залишу … — Чому ? Співай , Марічко , не втрачай веселості свої , я си хутко поверну . Але вона тільки сумно головою хитала . Співаночки мої милі , Де я вас подію ? Хіба я вас , співаночки , Горами посію , — стиха обізвалась до нього Марічка . Гой ви мете , співаночки , Горами співати , Я си буду , молоденька , Сльозами вмивати . Марічка зітхнула і ще сумніше додала : Ой як буде добра доля , Я вас позбираю , А як буде лиха доля , Я вас занехаю … — Отак і мені … Може і занехаю … Іван слухав тоненький дівочий голос і думав , що вона давно вже засіяла гори співанками своїми , що їх співають ліси й сіножаті , груні й полонини , дзвонять потоки і виспівує сонце … Але прийде пора , він поверне до неї і вона знов позбирає співанки , щоб було одбуть чим весілля … * * * Теплим весняним ранком Іван ішов в полонину . Ліси ще дихали холодками , гірські води шуміли на скоках , а плай радісно підіймався угору поміж воринням . Хоч йому тяжко було покидати Марічку , а проте сонце і та шумлива зелена воля , що підпирала верхами небо , вливали в нього бадьорість . Він легко стрибав з каменя на камінь , наче гірський потік , і вітав стрічних , аби тільки почути свій голос . — Слава Ісусу ! . . — Навіки слава . По далеких горбах самотіли тихі гуцульські оседки , вишневі од смерекового диму , яким прокурились гострі дашки оборогів з запашним сіном , а в долині кучерявий Черемош сердито поблискував сивиною та світив попід скелі недобрим зеленим вогнем . Переходячи потік за потоком , минаючи хмурі ліси , де озивалась часом дзвінком корова , або білиця сипала вниз під смереку об'їдки шишок , Іван піднімався все вище . Сонце починало пекти , і кам'яниста доріжка мулила ноги .
Indietro Pagina 7 di 32 Pagina 7 di 32 Avanti Continua a leggere con le traduzioni Crea un account gratuito: 7 giorni di Pro, poi 20 traduzioni di parole al giorno oppure un piano a pagamento.
