Salta il testo dell’articolo
І завів Івана до стаї , де од порожніх бербениць , путин та голих лавиць йшов запах пустки . — Завтра приженуть нам худібку , коли б допоміг Пан - біг усю людям віддати , — обізвавсь ватаг і розповів , що Іван має робити . Щось було спокійне , навіть величне в мові та в рухах полонинського газди . — Мико ! . . — гукнув він у двері , — а розклади борше ватру у стаї … Тонкий кучерявий Микола , з повним жіночим обличчям , вніс в стаю вогонь . — Ти ж хто , браччіку , будеш — вівчар ? — зацікавивсь Іван . — Ні , я спузар , — одкрив зуби Микола , — маю пильнувать ватри , аби не згасла через все літо , бо була б біда ! . . — Він навіть з жахом озирнувся навколо . — Та й піти до потоку води , та й у ліс дров … Тим часом ватра розгоралась на полонині . Повним поваги рухом , як давній жрець , підкидав ватаг до неї сухі смереки та свіжу фою і синій дим легко здіймався над нею , а далі , кинутий вітром , зачеплявся за гори , перетинав чорну смугу лісів та стелився по далеких блакитних верхах . Полонина починала своє життя живим невгасимим вогнем , що мав її боронити од всього лихого . І , наче знаючи се , вогонь вивсь гордо своїм гадючим тілом та дихав усе новими клубами диму … Чотири сильних вівчарки , поклавши в траву свої кожухи , дивились задумливо в гори , готові в одну хвилину скочить на ноги , показать зуби та наїжити шерсть . День уже гас . Гори міняли своє блакитне убрання на рожеві з золотом ризи . Микола кликав вечерять . Тоді зійшлись до стаї всі вівчарі і сіли біля живого вогню , щоб в мирності з'їсти свою першу полонинську кулешу … * * * Яка ж тота полонинка по весні весела , як овечки у ню ідуть із кожного села ! . . Високий ватаг , наче дух полонини , обходить з вогнем стоїще . Обличчя в нього поважне , як у жерця , ноги ступають твердо й широко , а дим з головешки фурка за ним крилатим змієм . На воротях стоїща , куди мають переходити вівці , ватаг кида вогонь , а сам наслухає . Він чує хід полонинський не тільки вухом . Він серцем чує , як з глибоких долин , де киплять ріки та рвуть береги , з тихих осель і царинок , котиться вгору , на поклик весни , жива хвиля худібки , і під ногами її радо зітхає земля . Він чує далеке дихання отари , ричання коров і ледве вловимий голос пісень . А коли врешті показалися люди і підняли угору довгі трембіти , позолочені сонцем , щоб привітать полонину серед синіх верхів , коли заблеяли вівці і шумливим потоком залляли всі загороди , ватаг впав на коліна та підняв руки до неба . За ним схилились до молитви вівчарі й люди , що пригнали маржину . Вони прохали у Бога , щоб вівця мала гаряче серце , як гарячий вогонь , який переступала , щоб Господь милосердний заступив християнську худібку на росах , на водах , на всіх переходах од всякого лиха , звіра й припадку . Як допоміг Бог зібрати худібку докупи , щоб так допоміг усю людям віддати … Ласкаво слухало небо простосердечну молитву , добродушно хмурився Бескид , а вітер , прилітаючи далі , старанно вичісував трави на полонині , як мати дитячу голівку … * * * Полонинко , верховинко , чимесь так згорділа , чи не тими овечками , що - сь тільки уздріла ?
Indietro Pagina 9 di 32 Pagina 9 di 32 Avanti Continua a leggere con le traduzioni Crea un account gratuito: 7 giorni di Pro, poi 20 traduzioni di parole al giorno oppure un piano a pagamento.
