Salta il testo dell’articolo
Чи не пора варити кулешу на сніданок для вівчарів ? Іван виходить з стаї . Тиша і холод обіймають його . Десь в загородах диха худібка , збились вовною вівці , слабо блищать біля застайок ватри . Вівчарки обступили Івана , витягують залежане тіло , гребуться і труться до ніг . Чорні гори залляли долини , як велетенська отара . Вони вікують у такій тиші , що чують навіть дихання худоби . А над ними розстелилося небо , ся полонина небесна , де випасаються зорі , як білі овечки . Чи ще щось є в світі , опріч сих двох полонин ? Одна послалась долом , друга горою , а між ними , як дрібна цятка , чорніє пастух . А може нема нічого . Може ніч затопила вже гори , може зсунулись гори , роздушили усе живуще , і лиш одно Іванове серце глухо калата під кептарем у безконечних мертвих просторах ? Самота , як біль зубів , почина ссать йому серце . Щось велике , вороже душить його , ся затверділа тиша , байдужний спокій , сей сон небуття . Нетерплячка стука йому до голови , за горло , хапає неспокій — і , стрепенувшись раптом , він з криком , улюлюканням й зойком кида собою у полонину , щоб серед ґвалту вівчарок , дико ревучим клубком зламати тишу , розбити ніч на скалки , як камінь шибку . Ов - ов - во ! . . — одзиваються збуджені гори … га - га - га … — повторяють в тривозі далекі верхи і знову зімкнулась розбита тиша . Вівчарки вертають назад , скалять до Івана зуби та махають хвостами . Але зробилось іще сумніше . Схотілось сонця , веселого шуму ріки , теплого хатнього духу , розмови . Жаль вхопив серце , солодка туга . Згадки почали його заливати та хвилюватись перед очима . І раптом почув він тихе : — « Іва - а ! » Хтось його кликав . О ! знову — « Іва - а ! . . » Марічка ? Де вона взялась ? прийшла на полонину ? Вночі ? заблудилась і кличе ? Чи може йому причулось . Ні , вона тут . Серце калата в Іванових грудях , але він вагається ще . Куди іти ? І знову , утретє , долітає до нього звідкись : — « Іва - а ! . . » Марічка … вона … напевно … Він біжить навпростець , без стежки , туди , звідки чув голос , але стрічає лиш прірву , кудою не можна ні збігти , ані дістатись на полонину . Стоїть й заглядає у чорну безодню . Тоді йому робиться ясно , се його кличе лісна ́ . І хрестячи груди та озираючись лячно , він повертає до стаї . Пора варити кулешу . В киплячий казан він сипле муку , крає її навхрест , і скоро запашна пара мішається з запахом диму . Ватаг потягається вже … почина дніти . Але хто його кликав ? А може то була таки Марічка ? Його тягне подивитися ще , коли стало видніше . Йде в полонину . Холодні роси сідають йому на постоли , небо зачервонілось і зблідли зорі . Іван виходить на верх — і раптом холоне . Де він ? Що з ним ? Куди ділися гори ? Води обляли кругом полонину , потопили верхи , і полонина пливе самотою в безкрайому морі . Од Чорногори подихнув вітер , повні води хвилюються стиха , чутно , як невидиме ще сонце росте в глибині , а ось виткнувся з моря ввесь сивий верх , з якого стікає вода . Сильніше подиха холод , зростають вали на морі і верхи , один за другим , пробиваються з білої піни . Світ наче наново родився . Води постікали з верхів і ходять вже під ногами , сонце простелило на небі свою корону і ось - ось покаже лице , а з стаї несеться сумний голос трембіти і будить зі сну полонину . * * *
Indietro Pagina 16 di 32 Pagina 16 di 32 Avanti Continua a leggere con le traduzioni Crea un account gratuito: 7 giorni di Pro, poi 20 traduzioni di parole al giorno oppure un piano a pagamento.
