Salta il testo dell’articolo
VII Федір лежав у своїй хатині на постелі . Очі його горіли , як грань , від червоних язичків , що тисячами вогників розбігалися по тілі і смажили його на вуголь . Ті язички , як блискавки , літали по всіх жилах і верталися до очей . Гриз кулаки , бив чолом до стіни , аби вогонь з очей випав . Запалився , чув , що з нього бухає полумінь , ймився руками за очі . Один страшний крик , надлюдський зойк ! Язички вилетіли з тіла і прилипли на шибках віконця . Зірвався . Віконце червоніло , як свіжа рана , і лляло кров на хатчину . — Все моє най вігорит ! Все , шо - м лишив на його подвірю . Він скакав , танцював , реготався . Віконце дрижало , тряслося і щораз більше тої крови напливало у хатчину . Вибіг на поріг . Звізди падали на землю , ліс скаменів , а десь з - під землі добувалися скажені голоси і зараз пропадали . Хати ожили , дрижали , смажилися в вогні . — Я чужого не хочу , лиш най моє вігорит ! ДОРОГА — Я йду , йду , мамо . — Не йди , не йди , сину … Пішов , бо стелилася перед його очима ясна і далека . Кожді ворота минав , всі білі вікна . Любив свою дорогу , не сходив з неї ніколи . У днину вона була безконечна , як промінь сонця , а вночі над нею всі звізди ночували . Земля цвіла і квітами своїми сміялася до нього . Він їх рвав і затикав у свій буйний волос . Кожда квітка кидала йому одну перлу під ноги . Очі його веселі , а чоло ясне , як керничка при пільній дорозі . Аж людей спіткав . Вбиті по коліна в землю вони у безтямній многості падали і здоймалися . Чорними долонями стручували піт з чола і великими руками ловилися землі . Втома валила їх , вони душили за собою свої діти і ревіли з болю . Здоймалися і падали . А ніч клала їх в сон , як каменів , одного коло одного . Страшними лицями обернені до неба , як морем голов проти моря звізд . Земля стогнала під ударом їх серць , а вітер втік за гори . Він читав ті лиця і велику пісню бою на них . З їх губів злизав слова , з чолів вичитав мислі , а з серць виссав чувства . А як сонце родилося в крови і цілувало поміж довгі вії їх очі , то в його серці породилася пісня . Розспівалася в його душі , як буря , розколисалася , як мамино слово . І став сильний і гордий . Вітер нагнув д ' ньому всі квіти . Ступав своєю дорогою дальше . Вона , як полотно , під ним угиналася . Минав усі ворота , білі вікна помикали . І знов людей побачив . Стояли лавою . Перед ними колосисте море золота , поза ними діти в холоді снопів . Вогонь їх пражив , залізо плакало в їх руках . Полинялі пустарі небесні бездушно звисали над ними . Всі в білих сорочках , як на Великдень . Але снопи пропадали з - над дітей і вогонь вжирався в їх білі голови . Вони вгризалися знов у жовті лани . Читав їх розпуку і їх безсилу . По їх чолах копалися рови один коло одного . Губи їх засихали і біліли . Серця заходили жовчю . І пісня його душі згіркла , як зігнила пшениця . Очі його помутніли , а чоло його подобало на скаламучену керничку при дорозі . Сила його і гордість впали на тверду дорогу . Строївся . Пішов своєю дорогою , як птах , що своїх крил на собі не чує . На свіжій ріллі під веселою дугою стояла його любов . Земля радувалася її білими слідами . Як безсильна дитина протягнув до неї руки . — Ходи ! — Не можу , бо ти отруя ! Захитався , а як прожер свій засуд , то поклав на чорну ріллю окрушки своєї пісні і поволікся дальше . Йшов як тінь спорохнявілого дуба перед заходом сонця .
Indietro Pagina 46 di 54 Pagina 46 di 54 Avanti Continua a leggere con le traduzioni Crea un account gratuito: 7 giorni di Pro, poi 20 traduzioni di parole al giorno oppure un piano a pagamento.
