Salta il testo dell’articolo
Він своїм зором чіпляється ще того керманича , немов хоче випитати його про щось , та ось в тій хвилі дараба щезає за чорною скелею , за закрутом . Євгеній стоїть хвилину мов остовпілий . Хоче крикнути , але його горло здавлене , і не видобуде ніяк голосу . Хоче бігти наздогін дарабі , але його ноги мов приковані до землі . Він стоїть на місці і знов дивиться в каламутну воду , що пливе , котиться і раз у раз приносить тріски , клубки піни і стебла соломи . Але ось серед каламутних хвиль мигнуло щось біле , мов колода дерева , свіжо обдерта з кори . Пливе , наближається . Євгеній забув уже про дарабу і вдивляється в новий предмет . Ось він уже недалеко берега … Се не дерев'яна колода , се біле тіло жіноче . Випручалися мармурові груди з рожево - вишневими пуп'янками . Розкидані по воді руки , виринає , то знов тоне в воді голова з лицем , піднятим до неба . Хвиля гойдає те тіло , розчісує довге , золотисте волосся . Ось лице до половини піднялося з води . Очі відчинені , і на них примерз навіки вираз невимовного страху , нестерпної муки . Уста напівотворені , лице бліде , тілько на чолі царює надземний супокій . І Євгенію здається , що він пізнав сю втоплену нещасливу жінку . Він скрикнув страшенно і , не надумуючись , кинувся в воду . Він почував у своїй сонній свідомості певність , що вона вже нежива , що її ніякою жертвою не верне до життя , але проте він чув , що мусить кинутися в воду і витягти се тіло з тої водяної могили . Зашуміла хвиля , заклекотіла безодня , вода обхопила його зо всіх боків — і він прокинувся . Він , справді , був мокрий — від поту . Його груди дихали важко ; затуманена голова довго не могла прийти до повної свідомості . Та й навіть тоді , коли отряс із себе ваготу сонної змори , коли розтулив очі і принявся пізнавати докладно , де він і що з ним , — навіть тоді важке пригноблення з його душі не уступало . Бо воно не було наслідком сну , але , навпаки , було джерелом , із якого виплила каламутна ріка його сонного привиду . Що більше , чим яснішою робилася його свідомість , чим виразніше почали виринати в душі спомини про те , що було вчора , тим тяжча вагота налягала на душу , тим прикріший біль він почував десь — здавалося — на самім дні серця , там , де криється найделікатніший нерв , осередок усякої чутливості . Він сів на ліжку , його лице поблідло , уста розкрилися мов до тривожного окрику , а очі , витріщені широко , вп'ялилися в найтемніший кут його спальні . XXII І йому почали пригадуватися всі дрібниці вчорашнього вечора , одна за одною , виразно , невмолимо , так , як хвиля за хвилею вбивалися в його душу , мов заржавілі цвяхи . Ось він стоїть мов остовпілий , пізнавши в тій жінці , котрої бездонну недолю знав із оповідань її мужа , — її , свій ідеал , свою Регіну , своє вимріяне щастя , що на хвильку всміхнулось йому і зараз загасло . Він стоїть і дивиться на неї з виразом дикого перестраху . Дивиться і не бачить нічого , не тямить нічого , тілько в мізку чує якусь ваготу , мов від наглого удару обухом . Чи вона пізнала його в першій хвилі ? Чи на її лиці виявилося що - небудь ? Він не міг пригадати нічого . В його ухах , мов ножем по склі , ріже , лунає солодко - огидливий голос Стальського :
Indietro Pagina 59 di 188 Pagina 59 di 188 Avanti Continua a leggere con le traduzioni Crea un account gratuito: 7 giorni di Pro, poi 20 traduzioni di parole al giorno oppure un piano a pagamento.
