Salta il testo dell’articolo
« Як солодко грає , як глибоко крає , розтинає мені груди , серденько виймає . . . » Лукаш кинув сопілку на землю й закричав , що це чари . Він схопив Килину за плече й почав допитуватися , що це за верба . Килина огризнулася й винесла йому з сіней сокиру , щоб він зрубав ту вербу . Лукаш ударив по стовбуру , і верба здригнулася й зашелестіла сухим листям . Він замахнувся вдруге , але опустив руки , бо щось стисло йому серце . — Дай - но я ! — Килина вихопила сокиру й замахнулася на вербу . Тієї ж миті з неба вогненним змієм злетів Перелесник і обійняв вербу . — Я визволю тебе , моя кохана ! — гукнув він . Верба спалахнула , вогонь перекинувся на солом’яну стріху , і вся хата загорілася . Мати й діти вибігли з криком і хапали з вогню все , що могли . Разом із клунками вони винесли й Злиднів . — Чого стоїш , рятуй своє добро ! — кричала мати . — Добро ? А може , там згорить і лихо ? — тихо відповів Лукаш . X . Загублена Доля Дах провалився , і з неба густо пішов сніг . Скоро від хати лишилося тільки чорне згарище , а мати з дітьми кудись пішли . Килина смикнула Лукаша за рукав , бо він стояв , як стовп , і не допомагав носити клунки . — Та ви ж уже винесли всі злидні , — дивно засміявся Лукаш . — Я бачу те , чого ти не бачиш , бо тепер я мудрий став . — Ой , чоловіче , ти мене лякаєш , ходімо краще в село ! — Нікуди я не піду , я з лісу не піду . — А як же ми будемо жити ? — А хіба треба жити ? — спитав Лукаш . Килина подумала , що він збожеволів з переляку . Але Лукаш лишився стерегти віз , а Килина побігла позичати коней . Від лісу наближалася висока жінка в білій сорочці й білій намітці . Вона хиталася , наче від вітру , ніби щось шукала в снігу . Її змарніле обличчя було схоже на обличчя Лукаша . — Хто ти і що ти тут робиш ? — спитав він . — Я загублена Доля , — відповіла вона . — Колись навесні я садила дивні квіти на твоїх стежках , а ти їх стоптав . Тепер стежку замело снігом , і я загубилася тут навіки . Лукаш попросив її пошукати під снігом хоч одну стеблину тих квітів . Але Доля сказала , що руки в неї вже похололи і вона мусить загинути . — Скажи хоч , як мені жити без долі ? — гукнув Лукаш . — Як одрізана гілка , що лежить долі ! — відповіла Доля й показала йому на землю під ногами . Вона пішла , хитаючись , і зникла в снігах , а Лукаш побачив на землі вербову сопілку . Він підняв її й сів під березою , сивою від снігу . Він крутив сопілку в руках і часом усміхався , як дитина . З - за берези з’явилася легка , біла , прозора постать , що обличчям нагадувала Мавку . — Заграй , заграй , дай голос моєму серцю , бо воно одне лишилося від мене , — сказала вона . — Це ти ? — прошепотів Лукаш . — Ти прийшла випити мою кров , то пий , бо я тебе погубив ! — Ні , милий , ти дав мені душу , як гострий ніж дає голос тихій вербовій гілці . — Я дав тобі душу , а тіло забрав , бо що ж тепер із тебе , тільки тінь !
Indietro Pagina 9 di 10 Pagina 9 di 10 Avanti Continua a leggere con le traduzioni Crea un account gratuito: 7 giorni di Pro, poi 20 traduzioni di parole al giorno oppure un piano a pagamento.
