Salta il testo dell’articolo
« Господи ! — думав Хома , — чого ті голодні усе ввижаються мені сьогодні ? Може , це мана яка ? Воно годило б ся запомогти , бо ситий голодному не вірить , як кажуть , а з миру по нитці — голому сорочка … Кортить мене сказати щось жінці , так боюся … вона вже й так лиха на мене за того п'ятизлотника … А може , сказати ? » — Химо , — насмілився Хома , — ти спиш ? — Ні , чогось мене сон не бере . — І я не засну … верзеться всячина … голодні ввижаються з тих країв , де голод … — Це справді ! Й мені вони з думки не сходять . Мабуть , горюють там , бідолашні … — Атож ! Знаєш що , Химо … Я думаю … — Про п'ятизлотника ? — Егеж … якби нам його … теє … в карнавку . Хима не відповідала . В хаті стало тихо ; Хома чув , як калаталось його серце , бо він трохи налякався своєї сміливости . — Віддамо … як має піти на що інше , — хай лучче йде на голодних … Завтра віднесу до церкви . — Отак краще ! — вільніше відітхнув Хома . Старі помовчали , — зітхнули глибоко , а трохи згодом заснули . Другого дня , зібравшись до церкви , Хима відчинила скриню , вийняла ганчірку з п'ятизлотником , розгорнула її , оглянула свій скарб , що тридцять літ ховала , як ока , і знов загорнула . Її руки мимохіть зробили рух до скрині , але вона швидше підняла їх і сховала вузлик у пазуху . Після служби божої Хима наблизилася до карнавки , нешвидко добула з ганчірки п'ятизлотника , потримала його в руці й укинула в карнавку . — Цок ! Довгу хвилину стояла Хима перед карнавкою , слухаючи , як той звук « білих грошей » лунав у її ухах , але на серці в неї стало і радісно , і весело , мов на Великдень … Перехрестившись до образів , Хима неспішною ходою подалася додому . Того ж таки дня батюшка виймав гроші з карнавки . Побачивши межи мідяками срібний п'ятизлотник , він немало здивувався . — Дивіться , — казав він , розглядаючи старі гроші , — а я й не знав , що межи моїми парафіянами єсть такі багатирі ! . . 29 лютого 1892 р . с . Лопатинці ЦВІТ ЯБЛУНІ ЕТЮД Я щільно причинив двері од свого кабінету . Я не можу … Я рішуче не можу чути того здушеного , з присвистом віддиху , що , здається , сповняє собою весь дім . Там , у жінчиній спальні , вмирає моя дитина . Я ходжу по своєму кабінеті , ходжу вже третю безсонну ніч , чуткий , як настроєна арфа , що гучить струнами од кожного руху повітря . Моя лямпа під широким картоновим абажуром ділить хату на два поверхи — вгорі темний , похмурий , важкий , під ним — залитий світлом , з ясними бліками й з сіткою тіней . Послана на кушетці й неторкана постіль особливо ріже око . За чорними вікнами лежить світ , затоплений ніччю , а моя хата здається мені каютою корабля , що пливе десь у невідомому чорному морі разом зо мною , з моєю тугою і з моїм жахом . Мені дивно , що я усе помічаю , хоч горе забрало мене цілком , полонило . Я навіть , проходячи повз стіл , поправив фотографію . О ! Тепер симетрично ! . . А свист не вгаває . Я його чую й крізь зачинені двері . Я не піду до спальні . Чого ? Я й так бачу все , бачу свою дівчину , її голі ручки на рядні ; бачу , як ходять під рядном її груди , як вона розтуляє спечені губи й ловить повітря . Оте мале , звичайно таке дике , тепер обіймає пухкими рученятами шию лікаря й само одкриває рота . Таке покірливе тепер , котенятко … Це мені крає серце . Коли б швидше кінець !
Indietro Pagina 19 di 49 Pagina 19 di 49 Avanti Continua a leggere con le traduzioni Crea un account gratuito: 7 giorni di Pro, poi 20 traduzioni di parole al giorno oppure un piano a pagamento.
